Дружина мандрівника в часі

— Вийшло не так, як завжди, — звертається Марк до Алісії.

— Занадто втомлена, важко сконцентруватися. І занадто розлючена.

— Через тата?

— Ага.

— Ну, якщо ти його штрикаєш, він штрикає у відповідь.

— Кожен може невільно схибити, — насуплюється Алісія.

— Звучить так, наче тут на якусь хвильку з’явився Тері Райлі, — зауважую.

— Це й був Тері Райлі, — пирхає вона, — це з «Танців Саломеї заради миру».

— А як Саломея пробралася до «Тихої ночі»? — сміється Клер.

— Розумієш, я згадала про Івана Хрестителя і подумала, що це якось пов’язано; і якщо понизити на одну октаву партію першої скрипки, то буде дуже гарне звучання, ну, розумієш, ла-ла-ла-ЛА…

— Але ж ти не можеш його звинувачувати в тому, що він розізлився, — зауважує Марк, — він же знає, що випадково ти би так ніколи не зіграла.

Наливаю собі ще випити.

— А що сказав Френк? — запитує Клер.

— О, він відразу в’їхав. Намагався, як би то з цього всього зробити щось нове, ніби «Тиха ніч» докупи зі Стравінським. Розумієте, Френку вісімдесят сім, і йому байдуже, дурнею я займаюся, чи ні, якщо це доставляє йому задоволення. Хоч Арабелла з Ешлі якось занадто розлютилися.

— Це непрофесійно, — зауважує Марк.

— А кому до цього є діло? Це ж усього лиш наша церква, — глипає на мене Алісія. — Ти як думаєш?

— Мені якось байдуже, — вагаючись, відповідаю я. — Але якби мій тато почув, як ти зіграла, він би розізлився.

— Справді? Чому?

— У нього такі принципи, що до кожного музичного твору потрібно ставитися з повагою, навіть якщо він не надто тобі подобається. Ну, він не любить музику Чайковського чи Штрауса, але до гри він ставиться дуже серйозно. Тому він — великий музикант, усе грає так, ніби закоханий у ці твори.

— О! — Алісія прямує до бару, змішує собі ще один коктейль та продовжує свої роздуми. — Тоді тобі пощастило: в тебе чудовий тато, який любить ще щось, окрім грошей.

Стою позаду Клер, у темряві проводжу пальцями по її спині. Вона кладе руку собі за спину, стискаю її.

— Ти би інакше говорила, якби знала мою сім’ю. Здається, твій батько піклується про тебе.

— Ні, — крутить вона головою. — Він просто хоче, щоби перед його друзями я мала ідеальний вигляд. А насправді йому байдуже, — продовжує Алісія, збираючи кулі та розставляючи їх на позиції. — Хто хоче зіграти?

— Я, — виступає Марк. — Генрі?

— Звичайно.

Ми з Марком намащуємо крейдою наші киї та стаємо біля столу, один навпроти одного.

Розбиваю я. Номери чотири та п’ятнадцять одразу ж потрапляють у лузи.

— Чисто! — вигукую, помічаючи номер два в кутку. Забиваю його, але промах з номером три.

Почуваюся втомленим, через віскі моя координація дещо розмита. Марк грає цілеспрямовано, але без особливого стилю. Він забиває ще номери десять та одинадцять. Ми не відступаємо і невдовзі я забиваю всі цільні кулі. Марковий номер тринадцять зависає на самому краю кутової лузи.

— Номер вісім, — промовляю, вказуючи на цю кулю.

— Якщо ти зачепиш Маркову кулю, то програєш, — нагадує мені Алісія.

— Все норм, — кажу їй у відповідь.

Легенько запускаю биток через увесь стіл, він любовно цілує номер вісім і плавно та легко відправляє його до номера тринадцять. Об’їжджає номер тринадцять, ніби по колії, і, як порядна куля, булькає собі в лузу. Клер сміється, але потім номер тринадцять починає хилитатися й також падає.

— Ну, то й добре, — заспокоюю себе. — Як прийшло, так і пішло.

— Хороша гра, — говорить Марк.

— Боже, де ти так навчився грати? — запитує Алісія.

— Це було в списку того всього, чому я навчився у коледжі.

Окрім пиятики, англійської та німецької поезії і наркотиків. Відкладаємо киї та беремося до келихів та пляшок.

— А що ти вивчав? — запитує Марк, відчиняючи двері.

Всі разом ідемо коридором у напрямку кухні.

— Англійську літературу.

— А чому не музику? — запитує Алісія, намагаючись втримати в одній руці свою та склянку Клер і одночасно штовхаючи двері у їдальню.

— Ви би не повірили, якби дізнались, наскільки я не музичний, — сміюся. — Батьки були впевнені, що в пологовому будинку їм підмінили дитину.

— То, напевне, було важко, — вставляє Марк. — Проте тато хоча би не змушує тебе бути юристом, — звертається до Алісії.

Заходимо до кухні, і Клер вмикає світло.

— Він тебе не змушує, — заперечує вона. — Тобі це подобається.

— Саме це я й маю на увазі. Він нікого з нас не змушує робити те, що ми не хочемо робити.

— Це було важко? — запитує мене Алісія. — Я би жадібно піймала кожне його слово.

— До того, як померла мама, все було чудово. Але опісля все перетворилось на жахіття. Якби я був геніальним скрипалем, тоді, можливо… Не знаю, — дивлюся на Клер та знизую плечима. — У будь-якому разі, ми з татом не спілкуємося. Взагалі.

— А як так сталося?

— Час спати, — перебиває Клер. Насправді вона має на увазі: «Достатньо, вистачить».

Алісія чекає на відповідь.

— Ти бачила колись фотографію моєї мами? — повертаюся лицем до Алісії. Вона ствердно киває. — Я дуже подібний до неї.

— І? — запитує Алісія, миючи склянки під краном. Клер їх протирає.

— І він терпіти не може дивитися на мене. Це лише одна з причин.

— Але…

— Алісіє… — намагається спинити її Клер, втім, Алісію вже понесло.