Дружина мандрівника в часі

— О, називай мене Кімі, всі так називають.

Киваю та йду за нею до вітальні. А там у м’якому кріслі сидить тато Генрі. Не промовляє ані слова, просто дивиться на мене. Тато у Генрі худий, високий, якийсь нескладний та втомлений. Він не схожий на Генрі. У нього коротке сиве волосся, темні очі, довгий ніс та тонкі губи, кутики яких дещо опущені. Він якось незграбно сидить у кріслі. Звертаю увагу на його руки — довгі елегантні руки, що лежать на колінах так, наче це кіт скрутився клубочком та дрімає.

Генрі кашляє та говорить:

— Тату, це — Клер Ебшир. Клер, це мій батько, Річард Детембл.

Містер Детембл повільно простягає одну руку, я ступаю крок уперед та тисну її. Вона холодна, мов лід.

— Доброго дня, містере Детембл. Приємно познайомитися, — вітаюся.

— Справді? Значить, Генрі не багато вам розповідав про мене, — його голос хрипкий та веселий, — доведеться мені скористатися вашим оптимізмом. Підійдіть та сядьте біля мене. Кімі, можна нам щось випити?

— Я саме збиралася запропонувати. Клер, що бажаєш? Я приготувала санґрію, любиш таке? Генрі, а ти? Санґрія? Добре. Річарде, тобі пива?

На якусь мить усі замовкнули, потім містер Детембл каже:

— Ні, Кімі, думаю, мені лише чаю. Якщо не важко зробити.

Кімі всміхається та зникає на кухні. Містер Детембл обертається до мене й пояснює:

— Я дещо застудився. Прийняв оті ліки проти застуди, боюся, від них мені захочеться спати.

Генрі сидить на дивані та спостерігає за нами. Усі меблі білі, у них такий вигляд, наче їх купили десь у 1945 році в магазині «Джей-Сі-Пенні». Оббивка захищена прозорим поліетиленом, а на білому килимі — вінілові доріжки. Також там є камін, проте схоже, його ніколи не використовують. Над ним — прекрасна картина, написана чорнилом. На ній — бамбук у вітряну погоду.

— Чудова картина, — кажу лише тому, що ніхто нічого не говорить.

Містеру Детемблу приємно.

— Подобається? Ми з Анет привезли її з Японії в 1962 році. Купили в Кіото, але вона з Китаю. Думали, що Кімі з Донґом сподобається. Це копія сімнадцятого сторіччя, зі ще старішої картини.

— Розкажи Клер про вірш, — просить Генрі.

— Так, у вірші такі рядки: Бамбук не має розуму, проте його думки шугають поміж хмар. Стоячи на самотній горі, спокійний, величний, він символізує волю джентльмена. — Намальовано та написано з легким серцем, Ву Чен.

— Як мило! — вигукую.

Заходить Кімі, на підносі — напої. Ми з Генрі беремо по склянці санґрії, містер Детембл обома руками акуратно тримає свій чай. Коли він ставить чашку на стіл біля себе, вона стукає об блюдце. Кімі сідає у невеличке м’яке крісло біля каміну та посьорбує свою санґрію. Куштую свою та відчуваю, що вона досить міцна. Генрі кидає на мене погляд та підіймає брови.

— Тобі подобаються сади, Клер? — запитує Кімі.

— М-м, так, — відповідаю. — Моя мама займається садівництвом.

— Перед вечерею ти повинна вийти, подивитися на наш задній двір. Саме зараз цвітуть усі мої півонії, і ми повинні показати тобі річку.

— Хороша ідея.

Виходимо у двір. Насолоджуюся красою півоній та виглядом на річку Чикаґо, яка спокійно тече біля підніжжя хитких сходів.

— А який сад у твоєї мами? — цікавиться Кімі. — Вона вирощує троянди?

У Кімі невеликий, проте добре доглянутий розарій, наскільки я розбираюся, усі троянди — схрещені чайні.

— У неї також є розарій. Та, власне, справжня мамина пристрасть — іриси.

— О, у мене є іриси. Он там, — Кімі вказує на кущ ірисів. — Треба їх розсадити. Як ти думаєш, мамі би сподобались якісь із них?

— Не знаю. Могла би запитати. — У мами більш ніж двісті різновидів ірисів. Помічаю, що Генрі всміхається за спиною Кімі, а я насуплююсь йому у відповідь. — Могла би запитати, чи не захоче вона поділитися з вами: у неї є навіть виведені власноруч. Мама любить роздаровувати їх друзям.

— Ваша мама схрещує іриси? — запитує містер Детембл.

— Угу. А також тюльпани. Та все-таки іриси — її улюблені.

— Вона професійна садівниця?

— Ні. Просто любителька. У неї працює садівник, який виконує більшість роботи, а також є люди, що приходять викосити газон, прополоти клумби і все таке інше.

— Напевно, великий сад, — зауважує Кімі і веде всіх назад до квартири. На кухні чутно сигнал таймера. — Все. Час їсти.

Питаю, чи не потрібно допомогти, але Кімі махає мені на крісло. Сідаю навпроти Генрі. Його тато праворуч мене, а порожнє крісло Кімі — ліворуч. Бачу, що містер Детембл одягнув светр, хоча в кімнаті досить тепло. У Кімі дуже гарна порцеляна: на ній зображені колібрі. Перед кожним стоїть склянка з холодною водою, по якій стікають крапельки конденсату. Кімі наливає усім білого вина. Біля склянки тата Генрі вона дещо затримується, але, коли він трусить головою, відмовляючись від алкоголю, оминає його. Приносить салати та сідає. Містер Детембл піднімає свою склянку з водою та проголошує тост:

— За щасливу пару!