Дружина мандрівника в часі

— От буде кумедно під час нашої шлюбної ночі.

— Цього я на весілля не прийматиму, — трусить головою Генрі. — Занадто весело. Бен, звичайно, геній, але він звик працювати зі смертельно хворими людьми. Те, що він сюди домішав, діє так, ніби у тебе передсмертний стан, — зітхає та кладе пляшечку з піґулками на тумбочку. — Треба відправити це Інґрід. Ідеально їй підійде.

Чую, як відчиняються вхідні двері, і зразу ж захлопуються; Гомес уже йде.

— Хочеш щось їсти? — запитую.

— Ні, дякую.

— А Бен зробить оті інші препарати?

— Спробує, — відповідає Генрі.

— А якщо й вони не допоможуть?

— Маєш на увазі, якщо Бену не вдасться?

— Ага.

— Що би не сталося, ми обоє знаємо, що проживу я щонайменше до сорока трьох. Тож не турбуйся, — заспокоює Генрі.

Сорока трьох?

— А що станеться після сорока трьох?

— Не знаю, Клер. Можливо, я щось вигадаю, як залишатися у теперішньому.

Він обіймає мене й ми тихо лежимо. Пізніше, коли прокидаюся, уже темно; Генрі спить поруч мене. У світлі червоного світлодіодного дисплею на будильнику маленька пляшечка з таблетками виблискує червоним кольором. Сорок три?

Понеділок, 27 вересня 1993 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)

Клер: Заходжу до квартири Генрі та вмикаю світло. Сьогодні ми йдемо в оперу, на «Привиди Версаля». Тих, хто запізнюється, в «Лірик-Оперу» не впускають. Отож нервую і спершу навіть не усвідомлюю, що вимкнене світло означає відсутність Генрі. Потім я це розумію і знову нервую, бо через нього ми можемо запізнитися. Тоді лякаюся, чи він, бува, не зник. А потім чую чиєсь дихання.

Стою, не рухаючись. Дихання чується з кухні. Біжу туди та вмикаю світло. Генрі лежить на підлозі, повністю вбраний, у дивній закам’янілій позі, дивиться перед собою. Коли стаю біля нього, він видає низький звук, жодної подібності до людського — це стогін, який клекоче у його грудях, проривається крізь його стиснуті зуби.

— О Боже, о Боже!

Викликаю 911. Оператор запевняє, що вони прибудуть за декілька хвилин. Поки сиджу в кухні, дивлячись на Генрі, мене накриває хвиля злості. Знаходжу адресний довідник «Ролодекс» на його столі й набираю номер.

— Алло? — Голос слабкий і далекий.

— Це Бен Метісон?

— Так. Хто це?

— Клер Ебшир. Слухай, Бене, Генрі лежить на підлозі, повністю заціпенілий і не може промовити ані слова. Що за чортівня?

— Що? Чорт! Дзвони 911!

— Вже…

— Препарат симулює хворобу Паркінсона, йому потрібен допамін! Скажи їм — чорт, подзвони мені з лікарні.

— Вони вже тут.

— Добре, подзвони мені…

Кладу слухавку та зустрічаю лікарів «швидкої допомоги».

Пізніше, після того, як «швидка» мчиться до лікарні «Мерсі», по тому, як Генрі прийняли, вкололи та підключили до апаратів, і він уже лежить на лікарняному ліжку, приєднаний до монітора, розслаблений та сплячий, я підіймаю голову та бачу високого кістлявого чоловіка, що стоїть у дверях палати Генрі. Згадую, що забула подзвонити Бену. Він заходить та стає навпроти мене, з іншого боку ліжка. В кімнаті темно, світло з коридору вимальовує силует Бена. Він схиляє голову та каже:

— Вибач. Мені дуже шкода. Дуже.

Перехиляюся через ліжко та беру його руки:

— Усе нормально. З ним усе буде добре. Насправді.

— Це повністю моя провина, — трусить головою Бен. — Не потрібно було мені це колотити для нього.

— Що сталося?

Бен зітхає та сідає в крісло. Сідаю на ліжко.

— Може бути кілька причин, — пояснює він. — Це може бути просто побічний ефект, таке могло статися з будь ким. Але могло бути й таке, що в Генрі не було достовірного рецепта. Розумієш, там багато чого потрібно було запам’ятати. А я не мав змоги перевірити.

Обоє мовчимо. Крапельницею в руку Генрі цяпає рідина.

Проходить санітарка з візочком.

— Бене? — нарешті промовляю.

— Так, Клер.

— Зробиш дещо для мене?

— Будь-що.

— Припини це. Більше ніяких препаратів. Вони не спрацюють.

Бен полегшено посміхається.

— Варто тобі лише сказати «ні».

— Саме так.

Сміємося. Бен ще трохи сидить зі мною. Коли встає, щоб іти, бере мою руку й промовляє:

— Дякую, що з розумінням ставишся до цього всього. Він міг легко померти.

— Але не помер.

— Ні, не помер.

— Побачимося на весіллі.

— Так.

Стоїмо у коридорі. У яскравому флуоресцентному світлі Бен має втомлений та хворий вигляд. Він втягує голову, повертається та йде коридором. А я повертаюсь у тьмяну кімнату, де спить Генрі.

Переломний момент

П’ятниця, 22 жовтня 1993 року (Генрі тридцять)

Генрі: Задумливо плетуся в Саут-Гейвен уздовж Лінден-стрит, уже з годину безцільно блукаю, поки Клер з мамою у флориста. Завтра весілля, але мої обов’язки нареченого — мінімальні. Бути там — головний пункт у моєму списку справ. Клер постійно десь бігає; у неї то примірки, то консультації, то вечірка для нареченої. Коли ж нарешті маю можливість побачитися з нею — вона якась сумна.