Дружина мандрівника в часі

Ясний холодний день; тиняюся без діла. Шкода, що в Саут-Гейвен немає пристойного книжкового магазину. Навіть бібліотечні пропозиції складаються переважно з Барбари Картленд та Джона Ґрішема. З собою маю пенґвінівське видання Кляйста, але не в настрої читати. Минаю антикварну крамницю, пекарню, банк та ще один антикварний магазин. Йдучи повз перукарню, зазираю всередину. Там охайно вбраний, невеликого зросту лисіючий перукар голить якогось дідуся, і в мене виникає ідея: знаю, чим займуся найближчим часом.

Коли заходжу, брязкають маленькі дзвіночки, що прикріплені до дверей. Тут запах мила, пари, лосьйону для волосся та старого тіла. Все — у світло-зелених тонах. На старому кріслі забагато хромованого оздоблення, на темних дерев’яних поличках стоять акуратно розставлені в рядочок пляшечки, підноси з ножицями, гребінцями та бритвами — майже по-медичному, в стилі Нормана Роквелла. Перукар дивиться на мене.

— Підстрижете? — запитую його.

Киває на ряд порожніх крісел з прямою спинкою, в кінці якого стоїть стелаж із дбайливо складеними у стос журналами. У приймачі грає Синатра. Сідаю та гортаю «Рідерз Дайджест». Майстер витирає сліди мильної піни з дідусевого підборіддя й наносить бальзам після гоління. Клієнт обережно підводиться з крісла й розраховується. Перукар допомагає йому надягнути пальто та подає ціпок.

— Бувай, Еде, — прощається майстер та обертається до мене. — Що має бути?

Сідаю у крісло. Він стає дуже близько біля мене та розвертає моє крісло так, щоб я бачив дзеркало. Кидаю останній погляд на своє довге волосся. Показую великим та вказівним пальцями відстань десь на два з половиною сантиметри.

— Відрізайте все.

Він ствердно киває головою та зав’язує навколо моєї шиї целофанову накидку. Невдовзі довкола моєї голови скрегочуть металевим дзвоном його ножиці, волосся падає на підлогу. Закінчивши стригти, майстер змітає з мене рештки волосся, знімає накидку та — voilá — я став собою майбутнім.

Приведіть мене вчасно до церкви

Субота, 23 жовтня 1993 року, 6:00 (Генрі тридцять, Клер двадцять два)

Генрі: Прокидаюсь о шостій ранку. Падає дощ. Я в маленькій затишній зеленій кімнаті під стріхою у зручному маленькому міні-готелі «У Блейка», що на південному узбережжі Саут-Гейвена. Це місце вибрали батьки Клер. Мій батько спить у такій самій затишній рожевій кімнатці на першому поверсі, відразу біля місіс Кім, яка зупинилася у жовтій кімнаті; дідусь з бабусею — в суперкомфортній блакитній спальні власника готелю. Лежу в екстра-м’якому ліжку, вкритий простиралами від Лори Ешлі, слухаю вітер, що вирішив погратися з будинком. Дощ уже ллє, як з відра. Думаю, чи варто бігати під час такої зливи. Чую, як ринвою ллється вода, як тарабанить по даху, що вже за півметра від мого обличчя. Ця кімната — як горище. Тут маленький вицвілий письмовий стіл — на випадок якщо мені захочеться написати якесь витончене послання у свій день весілля. На комоді стоять порцелянові глечик та велика чаша. Якби я дійсно вирішив покористуватися ними, то спершу мені довелося б розбити зледенілу воду; тут достатньо холодно. Почуваюся рожевим хробаком у серцевині цієї зеленої кімнати, ніби я прогриз собі доріжку сюди, а зараз повинен працювати над тим, щоб перетворитися на метелика чи ще щось. Ще не повністю прокинувся. Чую, як хтось кашляє. Чую, як б’ється моє серце. Чую цей високочастотний звук, який видає моя нервова система. О Боже, нехай сьогоднішній день пройде нормально! Нехай я буду задурманеним, нехай нервуватиму, але природнім шляхом! Приведи мене до церкви своєчасно! Дозволь мені пройти цей весільний день настільки добре, наскільки я лише зможу! Без будь-яких спецефектів. Позбав Клер неприємних сцен! Амінь.

7:00