Дружина мандрівника в часі

— Клер. Ти її бачив. Дівчина з дуже довгим рудим волоссям.

— О, так, — каже він, відтак серйозно запитує: — Вона знає?

— Так.

— Тоді добре, — дивиться на мене таким поглядом, наче погоджується, що все добре, але що з того?

— Її батьки запланували величезну церемонію в Мічиґані. Церква, дружки, рис. Повний фарш. А після всього — розкішний прийом у яхт-клубі. Чоловіки у смокінгах, жінки у вечірніх сукнях, лише так.

Бен наливає кави в горня з Вінні Пухом та передає мені. Висипаю туди вершки в порошку. Тут холодно, кава має гіркий запах, але на смак непогана.

— Мені потрібно там бути. Мені потрібно пройти цей величезний, такий, що дах зносить, восьмигодинний стрес. І не зникнути.

— А… — Бен завжди одразу розуміє суть проблеми, лише почувши її. Це дуже заспокоює.

— Мені потрібне щось, що зможе нокаутувати кожен мій допаміновий рецептор.

— Наван, галдол, торазин, сентил, меларил, стелацин…

Бен протирає светром свої окуляри. Без них він наче велика лиса миша.

— Сподівався, ти зможеш їх виготовити для мене, — кажу, нишпорячи у своїх джинсах за папірцем, знаходжу його та передаю йому.

Бен глипає на нього, читає:

— 3-{2-{4-96-флоро-1.2 — бензосоксазол-3-тіадіазол) … колоїдний діоксин кремнію, гідроксипропилова метилцелюлоза… пропиленовий гликоль… — збентежено дивиться на мене. — Що це?

— Новий нейролептик рісперидон, на ринку в нього назва ріспердал. Його можна буде купити аж у 1998 році, але я би хотів спробувати вже зараз. Він належить до класу нових препаратів, які називаються «вторинний продукт бензоксазилу».

— Де ти це взяв?

— У «Довіднику лікаря-терапевта», видання 2000 року.

— Хто їх виготовляє?

— «Джансен».

— Генрі, ти ж знаєш, що не дуже добре переносиш нейролептики. А якщо він подіє зовсім не так, як ти очікуєш?

— Поки що не знаю, як він може подіяти. «Можливі випадки пошкоджень у моноамінергійній системі з високою здатністю зв’язування з серотоніном другого типу, допаміном другого типу», бла-бла-бла.

— Завжди те саме. А чому ти вважаєш, що ці препарати кращі, ніж галдол?

— Просто здогадка, підтверджена знаннями. Немає стовідсоткової впевненості. Зможеш таке зробити?

— Думаю, так, — трішки провагавшись, стверджує він.

— Як швидко? Щоб виробити систему прийому препаратів, і щоб вона почала діяти, потрібен час.

— Я дам знати. Коли весілля?

— Двадцять третього жовтня.

— Ммм. Яка доза?

— Почни з одного міліграму, і відштовхуватимемося від цього.

Бен встає, потягується. У тьмяному світлі цієї холодної кімнати він видається старим, хворим на жовтяницю, а його шкіра — наче зроблена з пергаменту, настільки тонка, аж просвічується. Одна половина Бена любить отримувати виклики (гей, а створімо такий передовий препарат, якого ще ніхто не винайшов!), інша — не любить ризикувати.

— Генрі, але ж ти навіть не впевнений, що проблема у допаміні.

— Ти бачив результати томограми.

— Так, так. А чому не лишити це в спокої і просто собі жити з цим? Лікування може бути гіршим, аніж сама проблема.

— Бен. А що, якби я от зараз отак клацну пальцями… — встаю, нахиляюся дуже близько до нього, клацаю пальцями, — …і просто зараз ти раптом опинився у спальні Алена, у 1986 році.

— Я би вбив сучого сина.

— Але ти не можеш, тому що не вбив тоді.

Бен заплющує очі та трусить головою.

— Нічого ти не зможеш змінити: він захворіє, і ти захворієш, und so weiter. А якби ти мав можливість спостерігати, як він помирає, знову і знову?

Бен сидить на розкладній табуретці. На мене не дивиться.

— Ось як воно, Бене. Хочу сказати, що — так, інколи це весело. Але переважно це — просто заблудитися, і цупити, і намагатися просто…

— Впоратися з цим усім, — зітхає Бен. — Боже, навіть не розумію, як я тебе витримую?

— Моя незвичайність? Хлопчача миловидність?

— Ага, розмріявся. Гей, а мене запросять на це весілля?

Ціпенію. Мені навіть в голову ніколи не приходило, що він хотів би прийти.

— Авжеж! Справді? Ти би прийшов?

— Це ж краще, ніж на похорон.

— Чудово! Моя частина церкви швидко заповнюється. Будеш моїм восьмим гостем.

— Запроси усіх своїх колишніх подружок, — сміється Бен. — Ряди аж розбухнуть.

— Я би не вижив після цього. Більшість із них хочуть бачити мою голову на жердині.

— Г-м-м, — бурмоче Бен, піднімаючись.

Він підходить до письмового столу й починає порпатися в одній із шухляд. Виймає порожню пляшечку з-під якихось таблеток, відсовує іншу шухляду, виймає величезну пляшку з капсулами, відкриває її та перекладає три штучки у маленьку пляшечку. Кидає мені.

— Що це? — запитую, відкриваючи пляшечку та підкидаючи одну таблетку на долоні.

— Стабілізатор ендорфіну в поєднанні з антидепресантом. Це… гей, не… — кричить до мене, бо я закинув таблетку до рота та проковтнув. — Його основа — морфін, — зітхаючи, продовжує він. — Ти дуже безпечно ставишся до пігулок.

— Люблю таблетки з опіумом.