Дружина мандрівника в часі

— Хто би сумнівався. Навіть не надійся, що дам тобі тонну цих пігулок. Дай знати, якщо побачиш, що вони можуть зняти твою проблему на весіллі. Якщо не вийде з цими твоїми препаратами. Вони діють десь чотири години, тому тобі знадобляться дві штучки, — продовжує давати інструктаж Бен, киваючи на дві останні пігулки. — Не зжери їх задля втіхи, гаразд?

— Слово скаута.

Бен пхекає. Сплачую йому за таблетки та йду. Спускаючись сходами, чую, що мене вже розвозить. Зупиняюся внизу, щоб покайфувати. Минає ще трішки часу. Що б не намішав у ці таблетки Бен, воно — фантастичне. Ніби десятикратний оргазм з кокаїном за компанію. І таке враження, що чим далі, тим більше накриває. Коли виходжу з будинку, аж зашпортуюся об Гомеса. Весь цей час він чекав мене.

— Підвезти?

— Звичайно, — глибоко зворушений цією турботою. Чи його цікавістю. Чи чим там ще. Йдемо до його машини. Це «Шевроле Нова» з двома побитими фарами. Всідаюсь на пасажирське сидіння. Гомес сідає та захлопує двері. Акуратно заводить машину, і ми рушаємо.

Місто сіре та тьмяне, починає накрапати дощ. Крупні краплі плюхаються на лобове скло, повз нас пропливають закинуті будинки та пустирі. Гомес вмикає канал державного радіо, а там співає Чарлз Мінґус. Здається, що звучить якось занадто повільно, та яке мені діло? У нас вільна країна. На Ешленд-авеню повно вибоїн, аж мізки струшуються. Але все решта — чудово, навіть дуже. Моя голова рідка і мобільна, наче розріджена ртуть витекла з розбитого термометра. Стримуюсь, аби не застогнати від задоволення, коли наркотик своїми крихітними хімічними язичками огортає усі мої нервові закінчення. Проїжджаємо «Екстрасенс зчитає вашу долю», «Автомобільні шини Педро», «Бурґер-Кінґ», «Піца-Хат». А мені в голові крутиться: «Я — пасажир», і зливається з Мінґусом. Гомес щось каже, а я не розумію. Тоді він повторює знову:

— Генрі!

— Що?

— Під чим ти?

— Не впевнений. Щось на кшталт наукового експерименту.

— Навіщо?

— Прекрасне запитання. Потім до цього повернемося.

Не промовляємо ані слова, аж поки машина не зупиняється перед будинком Шаріс та Клер. Розгублено дивлюся на Гомеса.

— Тебе не можна залишати самого, — спокійно констатує.

Я не заперечую. Гомес відчиняє вхідні двері, і ми піднімаємося сходами. Мій вигляд дуже засмучує Клер, втім, водночас вона зітхає з полегшенням і веселішає.

Клер:

Умовила Генрі лягти в ліжко, а ми з Гомесом сидимо у вітальні, п’ємо чай та їмо сандвічі з арахісовим маслом і желе з ківі.

— Навчися готувати, жінко, — співає речитативом Гомес. Манера озвучення цього прохання нагадує Чарльтона Гестона, який читає Десять Заповідей.

— Якось спробую, — помішую цукор у чаї. — Дякую, що привіз його.

— Для тебе — що завгодно, кицюню, — починає скручувати цигарку Гомес — єдиний, кого я знаю, хто палить під час трапези. Утримуюсь від коментарів. Підкурює. Дивиться на мене, а я набираюся сил, щоб витримати удар.

— Ну, і в чому суть цієї історії, га? Більшість людей, які приїздять до Благочинної Фармакопії, — або хворі на СНІД, або на рак.

— Ти знаєш Бена? — не знаю, чому я здивована. Гомес знає всіх.

— Я знаю про Бена. Моя мама колись їздила до Бена, коли проходила хіміотерапію.

— А… — подумки переглядаю ситуацію, обдумуючи те, про що можна безпечно розповісти.

— Що б там йому не дав Бен, але через нього у Генрі дуже пригальмована реакція.

— Ми намагаємося відшукати те, що допоможе йому залишатися у теперішньому.

— Для щоденного використання він дещо занадто інертний.

— Так, — а сама думаю: може, меншу дозу?

— Чому ти це робиш?

— Що роблю?

— Допомагаєш містеру Вакханалії, береш участь у цьому всьому. Виходиш за нього, зрештою.

Генрі кличе мене. Встаю. Гомес простягає руку та хапає мою.

— Клер, прошу тебе…

— Гомесе, відпусти. — Пильно дивлюся.

Після довгих, неприємних митей він тупить погляд і відпускає мене. Поспішаю до своєї кімнати й зачиняю двері.

Генрі витягнувся, як кіт, по діагоналі через усе ліжко, обличчя додолу. Знімаю туфлі та розтягуюся поруч нього.

— Як ти? — запитую.

— У раю, — перекручується він та всміхається. Плескає мене по обличчю. — Хочеш приєднатися?

— Ні.

— Ти така хороша, — зітхає Генрі. — Я не повинен тебе псувати.

— Я не хороша. Мені страшно.

Довго лежимо мовчки. Сонце заливає мою спальню світлом раннього дня: вигин нижньої рами у ліжку з горіхового дерева, золотаво-фіолетовий килимок у східному стилі, щітка для волосся, помада, баночка з кремом для рук на комоді. На сидінні мого старого крісла, що купила на вуличному розпродажу, лежить «Мистецтво в Америці» з Леоном Ґолубом на обкладинці, її частково прикриває роман «Невірний напрямок». На Генрі натягнуті чорні шкарпетки. Його довгі кістляві ступні звисають з ліжка. Він видається худим. Його очі заплющені. Втім, він відчуває, що я дивлюсь на нього, бо розплющує їх та всміхається. Волосся впало на обличчя, і я відкидаю його назад. Генрі бере мою руку й цілує долоню. Розстібаю його джинси, ковзаю рукою по пенісу, але Генрі трусить головою, бере мою руку та тримає.

— Вибач, Клер, — м’яко промовляє він, — здається, в цій штуці є дещо, що замкнуло моє приладдя. Може, пізніше.