Дружина мандрівника в часі

Поки вечеряємо, телевізор стоїть на підлозі у вітальні. Генрі відмовляється давати будь-які відповіді стосовно передачі й постійно дражнить мене своїми запитаннями, на кшталт: що би я зробила, якби мала величезну студію.

— А для чого? У мене є моя комірчина. Може, займуся оріґамі.

— Ну ж бо, я серйозно.

— Не знаю, — розмірковую, накручуючи локшину на виделку, — я би кожен свій макет робила у сто разів більшим. Я би рисувала на картоні розміром десять на десять футів. Я би пересувалась на роликах з одного кінця студії в інший. Я би встановила величезні чани, а ще японські осушувальні системи, десятифунтову мішалку Рейна… — мене вже захопив уявний образ цієї примарної студії, але потім пригадую свою реальну студію і аж здригаюся. — Ну, якось, мабуть, так.

Ми непогано справляємося на зарплату Генрі та на відсотки з мого трастового фонду. Проте для того, щоб дозволити собі мати справжню студію, мені би довелося піти на роботу, а в такому випадку часу на студію вже би не залишалося. Замкнене коло. Всім моїм друзям-митцям катастрофічно не вистарчає або грошей, або часу, або того й іншого. Шаріс удень працює над програмним забезпеченням для комп’ютерів, а вночі — над мистецтвом. Наступного місяця вони з Гомесом одружуються.

— Що подаруємо Гомесам на весілля?

— Га? О, не знаю. Може, подаруємо їм усі ті кавові апарати, які нам надарували?

— Ми поміняли їх на мікрохвильову та хлібопічку.

— А, так. Гей, уже майже восьма година. Хапай свою каву, пішли у вітальню.

Генрі відсовує крісло та тягне телевізор, а я несу до вітальні наші горнята з кавою. Він ставить телевізор на журнальний столик. Після метушні біля подовжувача та кнопок, умощуємося на канапу та дивимось рекламу водяного ліжка на дев’ятому каналі. Таке враження, що у виставковій залі сніжить.

— Чорт, — дратується Генрі, кидаючи погляд на екран. — У «Юніку» він працював краще.

На екрані мигає логотип лотереї Іллінойсу. Генрі нишпорить у кишені своїх штанів та протягує мені невеличкий клаптик паперу.

— Тримай.

Це лотерейний квиток.

— О, Боже! Ти ж не…

— Ш-ш, дивися.

Представники лотереї, — серйозні чоловіки у костюмах, — дуже помпезно оголошують номери на вибраних у довільному порядку кульках, і ті один за одним з’являються на екрані. 43, 2, 26, 51, 10, 11. Певна річ, вони збігаються з цифрами на квитку, який у моїй руці. Представники лотереї вітають нас. Ми щойно виграли вісім мільйонів доларів.

Генрі вимикає телевізор.

— Вдалий трюк, правда? — всміхається він.

— Навіть не знаю, що на це сказати.

Генрі розуміє, що я не стрибаю від щастя.

— Просто скажи: «Дякую, любий, за ті бакси, що так необхідні нам для купівлі будинку». Цього мені буде досить.

— Але… Генрі… це ж не справжнє…

— Справжнісіньке. Це справжній лотерейний квиток. Якщо візьмеш його до «Кетц Делі», Міні міцно тебе обійме, а штат Іллінойс випише справжній чек.

— Але ти знав.

— Ну, так. Звичайно. Потрібно було просто глянути у завтрашню «Тріб’юн».

— Ми не можемо… це — обман.

Генрі драматично плескає себе по лобу.

— Який же я дурний! Я ж зовсім забув, що ти вважаєш, що краще купити квитки, не маючи жодного уявлення, які випадуть цифри. Що ж, це можна виправити, — з цими словами він іде до кухні та повертається з коробкою сірників. Запалює сірник та підносить до нього квиток.

— Ні!

Генрі задмухує сірника.

— Це не має жодного значення, Клер. Ми могли би вигравати у лотерею щотижня протягом цілого року, якби захотіли. Та якщо у тебе з цим проблеми, то нічого страшного, обійдемося.

У кутику білет дещо підгорілий. Генрі сідає біля мене на диван.

— От що я тобі скажу. А чому тобі відмовлятися від нього? Якщо захочеш перевести у готівку, ми це зробимо; якщо вирішиш віддати його першому ж безхатьку, який трапиться тобі дорогою, — ти й це маєш право зробити…

— Це не чесно.

— Що не чесно?

— Ти не можеш перекласти на мене таку велетенську відповідальність.

— Я буду щасливим від будь-якого твого рішення. Якщо вважаєш, що ми розводимо на бабки штат Іллінойс, бабки, які вони витягнули шляхом махінацій у працьовитих лохів, тоді просто забудьмо про це. Впевнений, ми щось інше придумаємо, як заробити тобі на більшу студію.

Ох, більша студія. До мене дійшло. Яка ж я дурепа! Генрі міг би вигравати лотерею у будь-який час! Але ж він ніколи навіть не намагався, бо це — ненормально. Він вирішив відкинути свою фанатичну відданість ідеї жити життям нормальної людини лише для того, щоб у мене була студія, достатньо велика для катання по ній на роликах. А я невдячна!

— Клер? Спустись на землю, Клер…

— Дякую, — відрубую.

— Чи це означає, що ми переведемо цей квиток у готівку? — перепитує Генрі, підіймаючи брови.

— Не знаю. Це означає: «дякую».

— Будь ласка. — Незручна тиша. — Гей, а що по телевізору?

— Сніг.

Генрі сміється, встає та стягує мене з дивана.

— Ну ж бо, ходімо та витратимо наші нечесні статки.

— А куди підемо?

— Не знаю. — Генрі відчиняє шафку в коридорі та подає мені жакет. — Гей, а купімо Шаріс та Гомесу на весілля автівку.

— Здається, вони подарували нам бокали для вина.