Дружина мандрівника в часі

— Там було багато наших речей, тому це не міг бути не наш будинок. Припускаю, що він, можливо, не перший наш будинок — не мав змоги бути поряд тебе, щоб зрозуміти твій вік. Здається, ти ще була досить молода, але можливо, просто гарно збереглася. Та можу поклястися, що він дійсно милий. Окрім того, хіба ж це не чудово, коли твоя студія — у задньому дворику?

— Так, — зітхаю, — чудово. Боже! Як би я хотіла, щоб ти зміг зняти на відео хоча би деякі з отих твоїх екскурсій! Дуже хотілось би побачити цей будинок. А ти не міг підглянути адресу, поки там був?

— Вибач. Мав мало часу.

Інколи я б усе віддала, щоб залізти в голову Генрі та проглянути його пам’ять, наче кінофільм. Пам’ятаю, як уперше навчилася користуватися комп’ютером. Мені було чотирнадцять, а Марк намагався навчити мене малювати на своєму «Макінтоші». Вже десять хвилин по тому мені хотілося запхати руки в екран та дістатися до того, що там було, наче та річ — реальна. Люблю робити усе власноруч, доторкатися до матеріалу, бачити кольори. А ця купівля будинку зводить мене з розуму. Наче керувати пультом однією з тих жахливих машинок. Вони у мене завжди в’їжджають у стіну. Навмисне.

— Генрі, а ти не проти, якщо я сама шукатиму наш будинок?

— Ні, думаю, ні. — Здається, йому дещо неприємно. — Якщо ти справді цього хочеш.

— Що ж, ми в будь-якому випадку оселимось у тому будинку, правда? Тобто це ж нічого не змінює, так?

— Так. Добре, не зважай на мене. Але більше не ведися на різні гадючники, гаразд?

Десь місяць по тому та після двадцяти переглянутих будинків зрештою знаходжу той, що нам потрібен. Він на Ейнслай, по Лінкольн-сквер. Це одноповерховий будинок з верандою, збудований з червоної цегли ще у 1926 році. Керол відкриває ключницю та бореться з замком. Коли двері нарешті відчиняються, у мене перехоплює подих через відчуття, що все сходиться… Відразу йду до вікна, що в задній частині будинку, визираю у двір, і — ось вона, моя майбутня студія, а ось і виноградна альтанка. Обертаюся, а Керол дивиться на мене, у погляді читається запитання.

— Купуємо, — впевнено повідомляю.

Сказати, що вона здивована, — нічого не сказати.

— А решту будинку не хочете оглянути? А чоловік?

— О, він уже його бачив. Але, так, звичайно, огляньмо його.

Субота, 9 липня 1994 року (Генрі тридцять один, Клер двадцять три)

Генрі: Сьогодні ми переселялися. Весь день був спекотним. Коли вантажники зранку підіймалися сходами до нашої квартири, їхні сорочки поприлипали до тіла, проте вони посміхалися, бо відразу просікли, що двохкімнатна квартира — не велике діло, і вони впораються вже до обіду. Посмішки зійшли з їхніх облич, коли зайшли у вітальню та побачили важкі вікторіанські меблі Клер та мої сімдесят вісім коробок з книгами. Вже темно, а ми з Клер усе ще бродимо нашим будинком, доторкаючись до стін, обмацуючи вишневі підвіконня. Босі ноги чалапають дерев’яною підлогою. Напускаємо воду у ванну, що стоїть на вигнутих ніжках, умикаємо та вимикаємо конфорки на важкій газовій плиті «Юніверсал». Світло не вмикаємо, крізь брудні зашторені вікна на порожній камін розливається вуличне освітлення. Клер ходить з кімнати в кімнату, пестить свій дім — наш дім. Ходжу за нею назирці, дивлюсь, як вона відчиняє шафи, вікна, комірчини. У їдальні вона стає навшпиньки, кінчиком пальця дотягується до світильника з матовим склом. Знімає сорочку. Проводжу язиком по її грудях. Будинок огортає нас, дивиться на нас, пильно розглядає, коли ми вперше займаємося у ньому коханням, уперше з багатьох наступних разів, а потім, коли виснажені лежимо на голій підлозі, оточені коробками, я нарешті відчуваю, що ми знайшли свій дім.

Неділя, 28 серпня 1994 року (Клер двадцять три, Генрі тридцять один)

Клер: Неділя, дуже спекотний і вологий день. Генрі, Гомес та я вештаємося Еванстоном. Ранок провели в Лайтгауз-Біч, розважаючись на озері Мічиґан та підсмажуючись на сонці. Гомес хотів, щоб його закопали у пісок, і ми з Генрі надали йому таку послугу. З’їли канапки, подрімали. А тепер спускаємося тінистою стороною по Черч-стрит, ласуємо морозивом, ледве тягнемо ноги під сонцем.

— Клер, у твоєму волоссі повно піску, — зауважує Генрі.

Зупиняюсь, нахиляю голову й вибиваю рукою волосся, мов килим. Таке враження, що з волосся вилітає цілий пляж.

— У моїх вухах купа піску. І в тих місцях, про які не гоже говорити, — також, — вставляє Гомес.

— Я з радістю лупну тебе по чолу, але решту тобі доведеться робити самотужки, — жартую.

Дує легенький бриз, підставляємо йому лиця. Заколюю волосся на маківці, мені відразу стає легше.

— Чим будемо далі займатися? — запитує Гомес.

Ми з Генрі переглядаємося.

— «Книжкова Алея», — в унісон відповідаємо.

— О, Боже, — стогне той, — тільки не книгарня. Боже, Діво Маріє, зжальтеся над своїм нікчемним слугою…

— Отже, «Книжкова Алея», — блаженно промовляє Генрі.

— Тільки пообіцяйте мені, що ми там пробудемо не більше, ну, скажімо, трьох годин…

— Гадаю, вони зачиняються о п’ятій, — заспокоюю його, — а зараз уже о пів на третю.

— Ти можеш сходити на пиво, — пропонує Генрі.

— Думав, що в Еванстоні заборонили спиртні напої.