Дружина мандрівника в часі

— Ні, уже все нормально. Якщо доведеш, що ти — не член Асоціації Молодих Християн, вони тобі продадуть.

— Краще піду з вами. Один за всіх, і всі за одного.

Звертаємо на Шерман, проходимо повз колишній «Маршал Філд», нині тут магазин спортивного взуття, повз колишній «Версіті Сіетр», тепер це «Ґеп». Повертаємо до алеї, що простягається між квітковою крамницею та взуттєвою майстернею, і тут — о, диво! — «Книжкова Алея». Відчиняю двері, й ми заходимо у тьмяний прохолодний магазин — враження, ніби потрапили в минуле.

За маленьким брудним столом сидить Роджер та розмовляє з рум’яним сивочолим джентльменом про щось, на кшталт камерної музики. Побачивши нас, усміхається й промовляє:

— Клер, у мене є дещо, тобі сподобається.

Генрі рушає до віддаленої частини магазину, де розташована всіляка букіністична всячина. Гомес безцільно тиняється магазином, зиркаючи на дивні маленькі штучки, які розіпхали по стелажах: у відділі «Вестерни» — сідло, в «Детективах» — капелюх а-ля Шерлок Голмс. У відділенні «Дитяча література» він бере льодяник з великої чаші для солодощів, навіть не думаючи про те, що ці льодяники вже роками там валяються і можуть бути небезпечними для здоров’я. Книжка, яку Роджер приберіг для мене, — голландський каталог декоративного паперу з прикріпленими поміж сторінками взірцями. Відразу ж розумію, що це — знахідка, тому кладу її на столик біля прилавка й починаю набирати собі книжок. Відтак уважно вивчаю полички, вдихаючи густий припорошений запах паперу, клею, старих килимів та дерева. Бачу Генрі, що сидить на підлозі у відділі «Мистецтво», на колінах розгорнута якась книжка. Він засмаг на сонці, волосся стирчить урізнобіч. Рада, що постригся: з коротким волоссям більше подібний до себе. Дивлюсь, як він тягнеться рукою, щоб накрутити собі на палець пасмо волосся, згадує, що воно закоротке, та чухає вухо. Хочу до нього доторкнутися, покуйовдити його кумедне волосся, що стирчить у всі боки, але натомість відвертаюся та зариваюсь у відділенні «Подорожі».

Генрі: Клер стоїть біля велетенського стосу нових книжок у головній залі. Роджер не дуже любить, коли люди крутяться біля ще не оціненого товару, але, як я помітив, Клер він дозволяє робити у своєму магазині все, що їй заманеться. Вона схилила голову над невеличкою червоною книжкою. Її волосся намагається вирватись із закрученого вузлика, а бретелька на сарафані злетіла з плеча, і стало помітно купальник. Це так зворушливо й має наді мною магічну силу: відчуваю нагальну потребу підійти до неї, доторкнутися та, якщо би ніхто не дивився, навіть куснути. Та з іншого боку, не хочу, щоб ця мить минула. І раптом помічаю Гомеса, котрий стоїть у відділенні «Детективи» та дивиться на Клер такими очима, що повністю віддзеркалюють мої власні почуття, і я розумію…

Цієї ж миті Клер підіймає голову:

— Генрі, дивися: Помпеї.

Протягує мені книжечку з художніми листівками, щось у її голосі промовляє: «Бачиш, я обрала тебе». Підходжу до неї, обіймаю за плечі, поправляю бретельку. Обертаюсь до Гомеса: той відвернувся й уважно розглядає твори Агати Крісті.

Неділя, 15 січня 1995 року (Клер двадцять три, Генрі тридцять один)

Клер: Мию посуд, Генрі нарізає кубиками зелений перець. Цього раннього недільного вечора сонце вже заходить, являючи рожеву заграву на січневий сніг, що лежить у нашому дворі. Ми готуємо чилі, наспівуючи «Жовтий підводний човен»:

Там, у місті, де я народився,Жив собі один моряк…

На плиті шкварчить цибуля на пательні. Співаючи рядок: «А наші друзі всі на палубі», раптом чую лише свій голос. Обертаюся та бачу, що одяг Генрі скинутий на купу, а ніж лежить на підлозі. Половинка перцю легенько похитується на кухонній дошці.

Вимикаю газ і накриваю цибулю. Сідаю біля цього одягу та підбираю його — він усе ще зберігає тепло тіла Генрі.

Ось так і сиджу, тримаючи його в руках, поки це вбрання не вивітрило тепло Генрі. Потім встаю й рушаю до нашої спальні, акуратно складаю одяг та кладу його на ліжко. Продовжую готувати вечерю, стараюсь, як лише можу. Вечеряю наодинці, очікуючи та роздумуючи.

П’ятниця, 3 лютого 1995 року (Клер двадцять три, Генрі тридцять один і тридцять дев’ять)

Клер: Гомес, Шаріс, Генрі та я сидимо за нашим обіднім столом та граємо «Запудрювач мізків сучасного капіталіста». Цю гру придумали Шаріс із Гомесом. Граємо її на полі від «Монополії». Тут потрібно відповідати на запитання, отримувати бали, збирати гроші та заробляти на інших. Зараз черга Гомеса. Він кидає кубик, йому випадає «шістка», і він стає на «Благодійний фонд». Витягує картку зі стосу запитань.

— Добре. Від якого сучасного технологічного винаходу ви би відмовилися на благо суспільства?

— Телебачення, — висловлюю свою думку.

— Кондиціонер для білизни, — вставляє Шаріс.

— Детектори руху! — ледь не з піною біля рота вигукує Генрі.

— А я думаю — порох.

— Важко назвати його сучасним винаходом, — заперечую.

— Добре. Конвеєрна лінія збірки.

— Двох відповідей не можна, — виправляє Генрі.

— Мені можна. Що за бездарна відповідь: «детектори руху»?