Джури і Кудлатик

— Ти куди так поспішаєш? — запитала вона з тривогою в голосі. — Щось трапилось?

— Та… нічого, — відказав Грицик. — Я хотів привітати вас із весною.

— З весною? — здивувалася вчителька. — Сторожук, що це з тобою? Ви ж цілим класом вітали мене зі святом весни ще на тому тижні!

— Та… — розгубився Грицик, проте одразу знайшовся. — То ж цілим класом. А це від мене…

І він простяг Наталі Петрівні білосніжний пучечок. Якусь мить Наталя Петрівна дивилася на нього, а тоді докірливо похитала головою.

— Дякую тобі, Сторожук, проте твого дарунка я прийняти не можу.

Грицик рясно закліпав очима.

— Не можете? Чому?

— А ти сам подумай. Кілька днів тому я вам казала, що проліски занесені в Червону книгу і рвати їх не можна. А ти що зробив?

— Та… — знітився Грицик.

О, я й забув сказати: дорогою хлопці домовилися, що вони й словом не обмовляться про те, як Макогін вскочив у болото. Бо тоді може виявитись, що вони самі й загнали його туди.

— Я ж зовсім небагато, — почав виправдовуватися Грицик. — Я їх те… прорідив трохи. Їх там знаєте скільки?

— Ні, Сторожук, помиляєшся. Не так їх вже й багато. До того ж ти рвав їх не один. Он Орлюк, схоже, теж не тільки дивився на них.

Ми з Грициком озирнулися й побачили Данька, що саме вигулькнув із-за рогу. В його руках теж білів пучечок пролісків.

Ми не стали чекати, доки Наталя Петрівна і йому дасть прочуханки за те, що знищив такі рідкісні квіти. Повернулися і чимдуж побігли назад. Спочатку я гадав, що ми вертаємося додому, де на мене чекає повна мисочка. Проте на розі Грицик зупинився і почав про щось думати.

— Грицику, чом зупинився? — тихо заскавулів я. — Уже давно вечеряти треба, а ми все бігаємо…

Проте Грицик ніби й не чув мене. Він все стояв і думав. Нарешті стріпнув чубчиком і вигукнув:

— За мною, Кудлатику!

І ми побігли. Вже вечоріло, у вікнах почало спалахувати світло. Раз по раз над нашими головами миготіли кажани. Невдовзі ми звернули на вузеньку й затишну вуличку. Біля одного з обійсть Грицик зупинився і, витягнувши шию, почав дивитися, що робиться за тином. Оскільки мене на таке не вистачало, я знайшов унизу зручну шпарину і теж почав дивитися крізь неї.

Проте нічого, крім заростів бузку, я там не бачив, тож довелося шукати іншу щілину. Але й там не було нічого особливого — таке ж просторе дворище, як і в нас, така сама повітка, низенький курничок, в якому сонно сокоріли кури, ошатний будинок з візерунчастим ґанком та освітленими вікнами, за якими час від часу пропливали людські тіні. Атож, все було майже таке саме, як і в нас. Навіть не зрозуміло, чому Грицик витягує шию, ніби той гусак.

— Здається, вона он за тим вікном, — врешті мовив він сам до себе.

— Хто вона? — поцікавився я, проте Грицик не звернув на мене ніякої уваги.

Обережно, щоб не заскрипіла, він відчинив хвіртку, тоді, скрадаючись під кущами, дістався ґанку і поклав проліски на перильця. Потому напригинці підійшов до одного з вікон. Зазирнув у нього, тихенько постукав у шибу і рвонув з двору так, наче хтось намагався вчепитися йому в п’яти. Опинившись на вулиці, він озирнувся, чи не бачить хто, тоді вибрав поруч зі мною підходящу шпаринку в тину, і ми почали дивитися, що ж буде далі.

А далі на ґанок вийшла дівчинка. Кого-кого, а цю дівчинку я вже добре знав. Це була Грицикова однокласниця Яринка Гайова. Слідом за нею викотилася руденька собачка і одразу ж нашорошила в наш бік цікаві вушка.

Мені перехопило подих. Ця собачка на ймення Найда була для мене все одно, що Яринка для Грицика. Мені понад усе подобалися її білі пухнасті лапки, веселий хвостик і маленька чорна плямка на писочку. Я не раз мріяв познайомитися з нею ближче, проте Найда так піклувалася про свою Яринку, що не відходила від неї ні на крок. І якби Яринка з Грициком ставилися одне до одного, як звичайні друзі, ми з Найдою теж би подружилися. Але вони поводилися якось дивно. Я не раз бачив, як у школі вони розмовляли між собою, ба навіть більше — Яринка якось уперіщила його ранцем по спині, і Грицик після того півдня аж підстрибував з радощів. А от поза школою вони ставали немов чужі. А коли вже вони так поводяться, то що лишалося робити нам з Найдою?

— Хто тут? — запитала Яринка, озираючись.

Грицик не обізвався. Тільки обличчя йому почервоніло так, наче його піймали на гарячому.

Яринка стенула плечима і хотіла вже повертатися до хати, як раптом її погляд упав на букетик пролісків. Яринка завмерла. Ми зачаїли подих: візьме вона той букетик, чи вчинить так, як Наталя Петрівна?

Візьме — не візьме? Візьме — не…

Нараз під Грициковою ногою тріснула гілочка. В ту ж мить Найда злетіла з ґанку і кинулася в наш бік.

— Що вам потрібно? — дзявкнула вона чарівним, наче лісовий дзвіночок, голосом. — Що ви тут ламаєте?

— Ми не ламаємо… — почав було я і замовк, бо раптом забув усі слова. Виявляється, найкращими в неї були не лапки, не хвостик і навіть не плямка на писочку — найкращими були її очі. Вони в неї були… як не знаю що. А ще в них виднівся я. І хоч був я там таким крихітним, завбільшки з просяне зернятко, — проте все одно я був у її очах! В таких гарних, чудових, неймовірних очах!