Джури і Кудлатик

— Ти чого на мене так дивишся? — здивувалася Найда. — Побачив на мені щось не таке?

— Навпаки, — промимрив я, відчуваючи, як тепла хвиля затопила мені серце. — Ти така… така.

— Яка? — поцікавилася Найда і так стрельнула в мене оченятами, що мені аж дух перехопило. — Яка?

— Гарна, — ледь вичавив я з себе.

— Таке скажеш, — зніяковіла Найда. І хоч голос у неї був, як і раніше, суворий, проте хвостик радо смикнувся, ніби дякував мені за такі слова.

Краєм ока я завважив, як ворухнувся мій Грицик. Із зусиллям я відірвав погляд від Найди і поглянув туди, куди дивився він. І саме вчасно: Яринка простягла руку до пролісків, понюхала їх і обернулася до воріт, наче хотіла побачити того, хто їй ці квіти приніс.

— Найдо, де ти? — запитала вона і зійшла з ґанку. — Що ти там побачила?

І тут Грицик не витримав. Напригинці рвонув попід парканом до сусіднього обійстя, потім до третього, а тоді звівся на повен зріст і залопотів по вулиці так, що тільки пилюка за ним злітала.

— Що з ним? — подивувалася Найда.

— Вибач, — сказав я їй і подався слідом за Грициком.

Наздогнав я його аж за рогом.

— Ти чого дременув? — гавкнув я до нього. — Яринки злякався?

Проте Грицик мого запитання не чув. Він заходився стрибати так, як стрибають на стадіоні ті, хто забив гол.

— Вона взяла проліски! — вигукував він поміж стрибками. — Кудлатику, вона їх узяла!

Мій мудрий сусіда

Додому ми летіли на крилах радощів і надії. Радощів — тому, що Яринка взяла проліски, а надії — тому, що на мене чекала заслужена вечеря. Адже ми стільки зробили!

І наші надії справдились. Не знаю, чим вечеряв мій Грицик, однак те, що було в моїй мисочці, видалося неймовірно смачним. Я миттю спустошив її, тоді улігся біля буди і вдоволено видихнув.

— Гарно як, — мимоволі вихопилося в мене.

— Ще б пак, — долинув із-за тину дядьків голос. — Яка вечеря, такий і настрій. А я вже, признатися, хвилюватися почав. Вечір надворі, а вас все не видно. То як там у лісі? Я вже давно туди не заглядав.

— Там так гарно! — вигукнув я. — Дерева шумлять так тихо, що аж чути, як шкребуться миші під листям. Пташки співають. От тільки звірі там тепер якісь не такі.

— Що ти маєш на увазі?

— Розумієте… Пам’ятаю, як у нашому попередньому житті варто було лише зайти до лісу, як там таке зчинялося! Тільки й чулося: «Гей, всі сюди!» або: «Дивіться, хто прийшов!». А зараз усі якісь непривітні. Уявляєте, білка навіть розмовляти зі мною не захотіла, а борсук обізвав мене нахабою за те, що я привітався до нього! Що це з ними трапилось?

Дядько, як завжди, відповів не одразу. Він у задумі кілька разів дзеленькнув ланцюгом і аж тоді відказав:

— Ну, це вже не так і важко пояснити. Сам відаєш, що п’ятсот літ тому до лісу мало хто з людей потикався.

— Це так, — згодився я. — Тоді весь ліс тремтів від одного ведмежого ревіння. А ще ж там рисі стрибали, наче білки, ми під деревами бігали…

— Атож. А тепер туди заходять всі, кому не ліньки. Я знав навіть одного гиндика, який там побував. Ну, де ти раніше бачив таке?

— Ніде, — зізнався я.

— То ж бо й воно. А коли той гиндик повернувся, то все село сполошив своїм дурним галайлаканням. Мовляв, от який я хоробрий! А лісові звірі — вони люди тихі, їм зайвий шурхіт чи голос ні до чого. От і сердяться, коли хто сторонній шастає межи їхніх кущів, та ще й горлає мов навіжений.

— Ага, — сказав я. — Тепер я здогадуюсь, чому дід Кудьма теж повівся не так, як колись…

— Дід Кудьма? — дядько скліпнув очима. — Це ж який — чи не той самий?!

— Той самий, — підтвердив я. — Раніше при зустрічах казав нам з Барвінком гарні слова, під горлом чухав, а тепер каже, щоб я не траплявся на його шляху… Чого це так, дядьку?

Дядько ніби й не чув мене. Він так задумався, що й дзенькати перестав.

— Неймовірно… — повторив він улюблене Письменникове слово. — І де ж ти його зустрів?

— Там, де й завжди. У Вовкулацькому куті.

— Дивно… Я скільки там бував і жодного разу діда не бачив. То який же він із себе?

— Такий, як завжди. Хіба що ніби зліплений з туману. І бачити не бачить. Тільки відчуває, коли до нього наближаються, та ще шелестить, щоб не ставати йому на дорозі, бо буде біда.

— Так-так… А ще що ти побачив?

— А ще за ним вилися пасма туману. То мені здалося, ніби вони шелестіли, що дідо Кудьма вже їхній назавжди.

— Он воно як… — замислився дядько. — Тепер мені дещо починає прояснюватись.

— Що саме?

— Розумієш, коли я був молодим і бігав туди, то завважив, ніби той туман став щільнішим, ніж був літ п’ятсот тому. Тепер мені ясно, що він погустішав не просто так.

— Розумію! — здогадався я. — Раніше він був лише простим туманом, а тепер став ще й дідовим.

— Молодець. Кудлатику, — похвалив мене дядько. — Гарна в тебе голова.

Іншим разом я порадів би з таких слів, але зараз мене цікавило інше.

— Дядьку, — спитав я, — а чому тумани кажуть, що вони початок усього?

Дядько відказав не одразу.

— Колись у школі я почув, що життя на землі почалося не так з океану, як з боліт. І гадаю, що це таки правда.

— І з нашого болота теж?

— Ну, звісно.

— Щось не дуже віриться, — засумнівався я. — Болото — воно і є болото.