Джури і Кудлатик

— Мені теж доводилося з ними зустрічатися, — кивнув дядько своєю лобастою головою і зненацька спохмурнів. — Але тепер не знаю, чи можу впоратися бодай з одним таким. Вік, бачиш, уже не той. Та й розлінувався, біля буди сидячи.

— А я? — не втримався я. — Як ви гадаєте, можу я впоратися з ними?

Дядько забряжчав ланцюгом.

— Мало ще каші їв, — сказав він. — Тому давай краще молитися нашому собачому Творцеві, аби цим парубкам не заманулося навідатися до нас у гості.

У Воронiвцi

Я довго не міг заснути, роздумуючи про лісових парубків. А тоді думки мої перекинулися на те, що сталося після того, коли ми — п’ятсот літ тому — змусили покаятися пана Зарембу в гріхах.

І, мабуть, пам’ять моя таки прислухалася до думок, бо коли я врешті заснув, то відразу побачив себе на дорозі, що вела з Воронівки у світ. Вдалині всідалася пилюка — то лякливі челядники пана Заремби знехотя поверталися до свого господаря.

Проте Швайка з Грициком вже забули про них. Вони легенько смикнули за поводи і, погойдуючись в сідлах, заходилися міркувати, як їм бути далі. Грицик хотів одразу податися до діда Кібчика, аби довідатися, як почуває себе Санько. Затим його дорога мала пролягти через весь степ — аж до того аулу, де він мав викрасти свою Фузу. Швайка наполягав, що треба спочатку заглянути до Воронівки і повідомити всіх, що відтепер їх ніхто й пальцем не зачепить.

Так ми й зробили. Проте одразу вирватися з Воронівки нам не вдалося. Воронівський староста до знемоги реготав, коли Швайка з Грициком розповіли йому про свій жарт із Зарембою. А відсміявшись, сказав, що не вірить жодному слову цього кровопивця.

— Не встигнете ви й за Сулу перебратись, як його зарізяки знову налетять на Воронівку, — наполягав він. — Тож непогано було б, якби ви зі своїми вовчиками залишилися ще на кілька днів.

— Але ж я обіцяв… — Грицик не сказав, кому і що він обіцяв, проте всі зрозуміли, кого саме він мав на увазі.

— Добре, що ти згадав про Фузу, — пожвавішав Байлем. — Гадаю, треба порадитися де з ким… Настю, серце моє, — покликав він дружину. — А йди-но сюди, та скажи цим невгамовним, що негоже без відпочинку знову кидатися світ за очі.

— А куди вони розігналися? — поцікавилася господиня.

Вона саме розчулено спостерігала за тим, як ми хлепчемо юшку з мисочок. З тієї хвилини, коли тітка Настя дізналася про те, як Барвінок перелякав Зарембу, вона ставилася до нас мов до рідних.

— Та куди… Сама ж відаєш, що наш Грицик женихатися надумав.

— Женихатися? — тітка Настя зміряла прискіпливим поглядом Грицика з голови до ніг і похитала головою. — В такому дранті?

— Ну, не таке вже на мені й дрантя, — озирнув себе Грицик. — Саме для козака.

— Та про мене — носи що хочеш. Але на місці твоєї Фузи я б і на поріг не пустила такого обірванця.

— А я не обірванець, — вдоволено усміхнувся Грицик. — У мене, знаєш, скільки всього метляється в саквах? Там є навіть халат, який я позичив у самого управителя Синопських земель. А що вже дарунків для Фузи! Віриш, у тих саквах є такі речі, що й самі принцеси їх не мають. А які кольори! У Воронівці ніхто й не бачив таких.

— Щось не надто віриться, — засумнівалася старостиха. — А де ж твої сакви?

— Як де? У діда Кібчика залишив. Ми ж кинули все, щоб встигнути вам на поміч.

— За це вам із Пилипком велике спасибі, — вклонилася старостиха. — Але ж ті речі, мабуть, так і лишилися в саквах?

— А в чому ж іще?

Старостиха вдарила руками об поли.

— Людоньки, та ви тільки погляньте на нього! — заголосила вона чи не на всю Воронівку. — Ну хто ж дівочі речі пхає в сакви? Та ще й цвітасті. Та вони ж від туману чи, не дай Боже, від дощу геть полиняють і запліснявіють.

Грицик потер пальцем кінчик носа.

— Полиняють? — засумнівався він. — Ну, це ти вже занадто…

— Нічого не занадто! — гарячкувала старостиха. — Уявляю, що в твоїх саквах робиться! Мабуть, на вуличну грязюку приємніше дивитися, ніж на ті твої лахи. Ет, що там казати! — тітка Настя зневажливо змахнула рукою. — Чоловіки, одним словом. Руки у вас не туди стирчать.

— То що ж робити? — запитав Грицик. Я бачив, що він не на жарт стурбувався. Здається, він понад усе не хотів, щоб його дарунок Фузі мав вигляд вуличної багнюки.

— Ждану попроси, щоб привела їх до ладу, — порадила тітка Настя. — Втім, зараз їй не до тебе. Кажуть, Демко їй навіз стільки, що й за рік не дасть із тим ради. Ти ось що… Пошли краще за своїм посагом когось із хлопців, а ми тут з ним самі розберемося.

Грицик похитав головою.

— Ні, Насте. Це ж стільки часу треба!

— А ти як хотів? Швидко тільки блохи кусаються, а ти ж як не як, а женихатися здумав. Та й де, скажи, ви з нею житимете? Землянку посеред степу викопаєте, чи у вовчій норі поселитесь?

— Ну, якось воно та буде, — невпевнено пробубонів Грицик. Схоже, він був уже й не радий, що дав себе втягти в цю суперечку.

— А й справді, — втрутився Байлем, — де ви житимете? Підеш у прийми до Фузиного батька?

— Та ти що? — обурився Грицик. — Мені тоді краще від сорому повіситись!