Джури і Кудлатик

— Ну, як би тобі краще пояснити… От скажи, що найголовніше в нашому житті?

Я довго думав і нарешті сказав:

— Мабуть, друзі.

— Це свята правда, — згодився дядько. — Але ще не вся. Головне в нашому житті, гадаю, їжа. Без неї ніяка дружба не виживе.

— Та яка ж у трясовині може бути їжа? — засумнівався я.

— А така… От тобі хазяйка готує, скажімо, якесь вариво. То що ти бачиш?

— Не знаю… Пару над казанком.

— От-от! А ще чуєш, як в тому казані булькає. Чуєш?

— Чую.

— От і в болоті так. Булькає, і пара здіймається. Не знаю, яка їжа в ньому вариться і для кого, але такої смачної води, як у Вовкулацькому куті, я не пив ніде. Цілюща якась. І рани лікує.

— Я теж її пив, — згадав я. — Сьогодні. То, може, дядьку, там готується цілюща вода?

— Може, — згодився дядько. — Недарма кажуть, що вода — всьому голова. Без неї ніяке життя неможливе. А ще коли в ньому гарна кісточка…

І дядько надовго замислився.

Я теж замовк, щоб не відволікати його, але довго не витримав:

— Дядьку, — почав я обережно, — а чому я бачу діда Кудьму, а ви — ні?

— Мені це теж цікаво, — признався дядько. — Я саме думав про це. Мабуть, його можуть бачити лише ті, хто з ним особисто знайомий.

— Але чому тоді мій Грицик його не побачив? — не згодився я. — Адже він теж колись знав діда Кудьму! І інші хлопці теж не побачили.

Дядько заперечливо похитав головою:

— Ти, Кудлатику, забуваєш, що твій Грицик — людина. А людина не пам’ятає нічого із своїх попередніх життів.

Я тільки скрушно головою похитав: бідні люди, бідний Грицик! Це ж стільки він втратив!

— А ще, дядьку, там було щось незрозуміле, — вів далі я.

— Що саме?

— Не знаю. Воно не показувалося на очі. Тільки таке вже люте було! Назвало мене вилупком і сказало, що якби не люди, то воно роздерло б мене на шматки.

— Мабуть, то був якийсь дикий хижак, — припустив дядько. — Чи не лисиця?

— Та що я, лисиць не знаю? — запротестував я.

— Може, вепр? — продовжував гадати дядько.

— А це ще хто?

— Кабан дикий. Пахне майже як ваш кабанчик. Тільки ще різкіше.

— Ні, кабанчикового духу там і близько не було.

— Тоді вже й не знаю, — почухав дядько лапою за вухом. — Ласки, куниці? Але ж вони такі дрібні, що бояться нашому братові навіть слово сказати, не те що погрожувати. О, а що, коли то знову повернулися наші вороги — лісові парубки?

— Лісові? — перепитав я. — Парубки?

І в ту ж мить мені щось тумкнуло в голові, як ото клямка вхідних дверей, і я відчув, що лечу кудись у безвість.

Опинився я в густому, засніженому лісі. Опинився не сам — поруч зі мною був Барвінок, і ми з ним неспішно трюхикали ледь помітною лісовою стежкою. Ми скористалися тим, що Грицик зі Швайкою зупинилися в зимівнику діда Кібчика, тож вирішили трохи прогулятися до Вовкулацького кута, куди вже давно не заглядали.

Сніг м’яко вгинався під нашими лапами. Ми вдихали морозне повітря на повні груди і ніяк не могли ним надихатись. Адже за Хортицею, звідкіля ми щойно повернулися, снігом іще й не пахло.

— Ось біля цього куща я тебе вперше побачив, — сказав я Барвінкові. — Ви зі Швайкою саме прибули до нашого діда Кудьми. Швайка з дідом обійнялися, а ти стояв і дивився на них. У мене навіть жижки затремтіли — такий ти був великий і дужий.

На пошрамленому Барвінковому писку відбилося щось схоже на посмішку.

— Пам’ятаю, — сказав він. — Ви з Сиріткою видалися мені такими крихітними, що я навіть боявся зійти з місця. Ну, думаю, ще наступлю на вас!

— Ми теж цього боялися, — зізнався я.

І тут до нас долетів різкий запах лісових парубків — так ми називали диких вовків, які час від часу виходили з нетрів, аби помститися тим, хто заприязнився з людиною.

А ще за хвилину ми побачили їх. Четверо ікластих здорованів стояли посеред стежки і щирилися на нас.

— Ну здр-р-р-астуйте, — прогарчав один з них. — Здрр-ррастуйте, з-р-р-адники нашого роду!

— Людські підстилки, — підтримав його інший.

— Зачекайте, хлопці, — заспокійливим голосом почав Барвінок. І я розумів, чому він почав саме так. Грицик зі Швайкою привчили нас не проливати зайве ніякої крові. Але водночас вони навчили нас таких бійцівських штучок, які цим дикунам і не снилися. Саме про це й хотів сказати Барвінок, але зайди його й слухати не захотіли.

— Гр-р-ризімо їх! — на всю горлянку гарикнув перший з вовків і кинувся на Барвінка.

Кресонули ікла. Збризнула кров. Два вовки кинулися на мене з різних боків, проте я пригнувся і вони втелющилися роззявленими пащеками один в одного. Переді мною промайнула лапа, і я з усієї сили клацнув по ній зубами…

І в ту мить пам’ять потягла мене назад. Останнє, що я встиг завважити, як один зі здорованів скавучав на червоному снігу, а решта, припадаючи на різні лапи, з усіх сил накульгувала до рятівної гущавини…

Я стріпнув головою, відганяючи видіння, й сказав:

— Оце, дядьку, мені згадалося, як одного разу вони збиралися розірвати нас із Барвінком.

— Ну і як?

— А ніяк. Гадаю, що після того вони й власної тіні почали боятися.