Джури і Кудлатик

Якби ми з Барвінком уміли по-людському сміятися, ми б розреготалися на весь степ. На наших очах Грицик зі Швайкою обводили навколо пальця всіх степових батирів, разом узятих.

— І як же це зробити? — поцікавився Грицик з таким виглядом, наче нічого й не чув про батирів.

Далі ми з Барвінком не слухали, бо з-за обрію виткнулася давня могила. А це в степу найвище місце для того, аби роздивитися якусь небезпеку.

Ми дісталися могили непоміченими навіть для своїх. Озирнули все, що відкрилося довкола, а тоді про всяк випадок глибоко втягли носом повітря. Проте нічого підозрілого так і не завважили. Степом мирно ходили хвилі ковили, вітер доносив лише пахощі прогрітої землі і над нею ліниво кружляло птаство. Хіба що з того боку, звідкіля сходило сонце, долинав ледь чутний овечий запах. Схоже, там мирно випасалися отари.

Коли ми повернулися, дід Гмиря усе ще розповідав про татарське весілля.

— А ви знаєте, в який день можна викрадати молоду? — запитав він у Швайки з Грициком.

Швайка стенув плечем і промовчав, а от Грицик признався:

— Не знаю. Але хіба це так важливо?

— Ще б пак! — Дід наставив пальця до хмар і значущим голосом мовив: — Аллаху вгодно, аби це робилося в четвер. Не в п’ятницю, не в суботу з неділею, а саме в четвер.

— А чому?

Дід на мить замислився, тоді знайшовся:

— Бо так Аллаху вгодно.

— Четвер буде аж позавтра, — завважив Швайка і повернувся до Грицика. — То що ти думаєш?

Я вже добре знав свого Грицика, тому був певний, що йому не терпиться якомога швидше побачити Фузу. Хоч взавтра. Хоч сьогодні. Хоч зараз. Проте він лише тяжко зітхнув, поглянув туди, куди тицяв пальцем дід Гмиря, і відказав:

— Що ж, можна і в четвер.

Під вечір третього дня ми добралися до невеличкого вибалка. На його дні виблискувала ковбаня з хирлявими очеретами по боках. До вибалка заглядало з десяток розлогих верб.

— Нумо, хлопці, розпрягайте коні, — звелів Швайка. — Звідсіля до Рашитового аулу і півперегону не набереться. А ти як, — звернувся він до Грицика, — сам її викрадатимеш, чи, може, візьмеш когось на поміч?

— Сам, — відмахнувся Грицик.

За якусь мить ми з ним були вже далеко від вибалка.

Викрадення нареченої

Аул, де мешкала з батьками Фуза, ми вгледіли з невисокого пагорба. В ньому було темно, і лише в одному місці бігали відблиски від багаття. Грицик довго дивився в той бік, і в його очах світилася якась неймовірна ніжність. Мабуть, він думав про Фузу. Нараз мій друг струснув головою, мовби відганяючи думки, і хитра посмішка ковзнула по його вустах.

— Отже, Куценький, діло в нас таке, — звернувся він до мене. — Голову даю на відсіч, що наші друзяки сидять навколо того вогню і охороняють вхід до Фузиного шатра. То, може, поводимо їх трохи за носа, га?

Я лише щосили забив хвостом по землі, виказуючи цим, що теж не проти погратися в піжмурки.

— От і молодець! — похвалив мене Грицик.

Ми наблизилися до аулу з підвітряного боку, щоб місцеві собаки не відчули нашого запаху. Проте Грицик спішуватись не квапився. Він кілька разів прогнав свого Звірика туди-сюди, потім змусив його зробити з десяток кроків на задніх ногах, аби й сліпому було видно, що тут нетерпеливилися коні.

— Це щоб ті жевжики подумали, ніби ми тут тирлувалися бозна-скільки, — стиха пояснив він нам зі Звіриком. Далі легенько ляснув коня по крупу і прошепотів:

— Ну, друже, давай назад до Швайки!

Звірик невдоволено мотнув головою. Йому теж кортіло взяти участь у викраденні Фузи. Проте ослухатися хазяїна не посмів. Невдовзі тупіт його копит розчинився у темряві. А ми напригинці подалися до аулу.

Біля крайнього шатра Грицик зупинився і якийсь час наслухав тишу. Тоді нечутно, що навіть запинало не гойднулося, прошмигнув усередину. За мить вигулькнув звідтіля із засмальцьованим татарським халатом на плечах. Я теж часу не гаяв — знайшов мокре місце від кінської сечі і, хоч як це було бридко, добряче викачався в ній, щоб забити мій вовчий дух. Потому ми зайшли в аул, і жоден собака на нас не гавкнув, бо ж від нас відгонило їхніми рідними запахами.

Грицик правду казав: біля шатра, в якому мешкала Фуза, палало яскраве багаття. Довкола нього сиділо з півтора десятка молодих татарів. Серед них були й ті, кого Грицик вирятував з турецької неволі. Вони про щось жваво сперечалися, і, схоже, ця суперечка почалася задовго до нас.

— Хлопці, та майте ж совість, — зі сміхом умовляв товариство Ренат, що доводився Фузі рідним братом. — Грицик — мій побратим! І я пообіцяв самому князю Глинському, що віддам мою сестру тільки за нього.

— А ми що? — пирхнув один із татарчуків. — Ми ж не проти. Тільки хай твій Грицик спочатку попотіє трохи. А то, мабуть, думає, що тут сліпі тупаки сидять.

— Ага, — підтакнув другий. — Хай знає, що ми теж биті.

Третій підкинув до вогнища кілька сухих кізяків і запропонував:

— Хлопці, може, подрімаємо, доки все спокійно? Бо під ранок будемо, як сонні дрохви.

— А навіщо нам бути свіжими? — поцікавився наймолодший із татарчуків.

Третій зверхньо поглянув на нього.