Джури і Кудлатик

Я відійшов убік і всівся, гадаючи, упізнаєш ти мене чи ні. Але ти не впізнав, бо людям не дано пам’ятати тих, з ким вони зустрічалися в своїх попередніх життях. Ти лише з острахом глянув на мене і відвернувся. А в нас, вовків, заведено не нав’язуватися у друзі тим, хто цього не хоче.

Але я весь час мріяв бути лише твоїм, Грицику. Мріяв навіть тоді, коли дідо Кудьма попрохав мене стати вірним другом Коцюбі, одному з найвідважніших наших козаків. І я став ним, хоча й не забував про тебе. А коли Коцюба загинув, я теж збирався разом з ним перейти в інший світ. Бо ми, вовки, вірні своїм друзям навіть після їхньої смерті. Проте й зараз не відаю, як Санькові вдалося утримати мене від цього. Я йому теж служив вірою і правдою, як і він мені, аж поки почув від нього:

— Куценький, іди до Грицика і стань йому за друга…

З тої миті я ні на крок не відступав від тебе, Грицику. І більше не відступлю. Навіть коли ти відвернешся від мене.

Я глибоко зітхнув від щастя і поглянув на свого друга. Він дивився кудись далеко за Сулу, і очі йому мрійно зблискували. Напевно, йому бачилася його Фуза.

— Як гадаєш, Куценький, що вона зараз робить? — несподівано запитав він. — Мабуть, теж дивиться на місяць, правда?

Я вдарив хвостом на знак згоди. Грицик вдячно пройшовся долонею по моїй голові, і над нами знову нависла тиша. Лише тонко дзвеніли комарі та час від часу перед очима миготіли нічні птахи.

— Гарно… — мрійно повторив Грицик. Тоді перевів погляд на дворище, на свіжопобілену хату й запитав: — Як гадаєш, сподобається їй тут?

Я заспокійливо штовхнув писком у його лікоть: не турбуйся, все буде гаразд!

Грицик вдячно всміхнувся мені і знову надовго замовк.

Я теж мовчав. Бо про що говорити, коли на серці й без того так гарно!

Задоволений був і Барвінок. Вони зі Швайкою перебралися жити до Байлема. Тітка Настя тільки те й робила, що годувала їх, після чого Швайка з воронівським старостою вилежувалися на траві під вербами і про щось гомоніли.

А ще через день від діда Кібчика прибули Грицикові сакви.

Ключі до скрині

Мала рацію старостиха: від саков уже добряче відгонило пліснявою. Тому жінки, які не обмазували хату, кинулися витягати з них усе, що там було. А там, поміж приданим для Фузи, їм трапився засохлий шмат м’яса, бруднюща підошва від чобота, заіржавілий уламок татарського ятагана, залишки щільникового меду, вичовгана до блиску вуглина завбільшки з кулак… І над кожною з цих знахідок здіймався обурливий галас.

— Ну де ж була твоя голова, Грицю? — аж надривалася подруга старостихи тітка Килина, розмахуючи підошвою. — Хіба важко було замотати її у щось, щоб не бруднила все?

— І навіщо йому ця вуглина? — дивувалася одна з дівчат.

— А щоб брови чорнити, — відказувала друга, і обидві аж заходилися зі сміху.

— Тьху! — плювалася Одудова сусідка баба Фросина, витрушуючи зі споду кілька овечих бурубляшків. — Ну, яким місцем він думав, коли запихав оце добро в свою торбу?

А Грицик пік раків і лише руками розводив. У нього вже не було сил, аби виправдовуватись.

Невдовзі над ставком розляглося лунке виляскування праників — то жіноцтво заходилося прати Грициків викуп. Тим часом хлопчаки притарабанили до берега з десяток дерев’яних ночов. Незабаром від них потягло запаморочливими пахощами м’яти, чебрецю і ще якихось трав, що їх сушать тільки на Івана Купала. В ночвах Грицикові скарби відмокали майже добу, після чого в зграбних жіночих руках забігали довгі дерев’яні рублі. І врешті на натягнутих поміж дерев мотузках різнобарвними метеликами затріпотіло під вітром усе, що Грицик готував для Фузи. І не було жодної воронівської душі, яка б не прибігла дивитися на це. Приходили навіть із сусідніх сіл. Навіть пастушки — і ті вродилися біля ставу. А що вже жіноцтво — то й казати не варто.

— Яка краса! — захоплено зітхали одні.

— Таке й надягати якось боязко, — промовляли другі.

— Для такої краси й скриня має бути належна, — додавали треті. — 3 півниками та мальвами. Щоб від неї очей не можна було відвести.

Грицик лише руки прикладав до грудей.

— Дорогі жіночки, — умовляв він жіноцтво. — Ну яка скриня? Самі ж знаєте, що все моє вміщується в сакви.

— То ти що, знову все це запхаєш у торбу? — дружно жахалися молодиці.

Грицик винувато знизував плечем.

— Що ж поробиш. Але я постараюся, щоб не дуже пом’ялося.

— Дівчата, та що ж це воно таке? — заломила руки чорнява жінка, чия хата стояла під Городищем. — Ми ж так старалися, а він нашу працю знову бурубляшками пересипле?

— Та я… — обережно почав Грицик, проте молодиця його не слухала.

— Ми ж думали, що посилаємо в степ свого найкращого хлопця, — мало не плакала вона. — Хай би там знали, що він не сирота, що за ним і в нас є кому доглянути!

— Воно таки так, — дружно закивали головами жінки. — Правду кажеш, Марусько!

— А він що? — ще більше заводилася молодиця. — Звалиться батькам тієї бідної дівчини на голову зі своїми торбами, наче задрипанець якийсь. Ну куди ж це годиться?