Джури і Кудлатик

І тут жінок знову наче прорвало. Ґвалт зчинився такий, що воронівські пси позадкували до своїх буд. Навіть ми з Барвінком вирішили за краще слухати той ґвалт із кущів. Кожна кричала, не слухаючи сусідки, але виходило так, що вони кричали про одне й те саме: таке Грицикове сватання — ганьба для всієї Воронівки. А тому вони не допустять, щоб Грицик поїхав женихатися як людина без роду-племені.

А що ж сам Грицик? Я ще ніколи не бачив, щоб він був такий розгублений. Кілька разів він відкривав рота, аби щось сказати, але тут же й змовкав, бо його однаково ніхто не слухав. Тож йому лишалося хіба що винувато всміхатися на всі боки і розводити руками.

Зрештою, коли жінки викричалися, наперед вибився воронівський чабан дід Гмиря і несміливо почав:

— У мене, той… гарна скриня є. Від моєї Милуші залишилася. То вона мені тепер ніби й ні до чого…

Ми з Барвінком перезирнулися. Це був дуже цікавий дідок. Хоча б тому, що він був єдиний татарин на все село. У Воронівці посміювалися, що то не він оженився на бабі Милуші, а вона сама привезла його з татарського Степу ще тоді, коли татари мирно сусідили з нашими, а вона була молода. Та два роки тому баба вмерла, а дід з горя закрився у своєму обійсті і не виходив на люди. Правда, дехто подейкував, ніби він не виходить тому, що воронівці можуть зігнати на ньому злість за татарські напади, а татари — як на зрадникові їхнього роду.

— Діду, то чого ж ви досі мовчали? — вдарила об поли старостиха Настя.

— Так той… ніхто ж не питав. Та й замок кудись подівся.

— Нічого, навісимо інший. Ану, хлопці, беріть з собою діда та гайда по його скриню!

Двічі хлопцям наказувати не довелося. За якийсь час головною вулицею затупотів тлустий коник. Він тягнув воза, на якому підстрибувала велика скриня, розмальована небаченими птахами і квітами.

— Оце скриня! — дружно видихнуло вражене жіноцтво.

— Такої скрині, либонь, і в ханському теремі не бачили, — зробила висновок молодиця на ім’я Химка. Вона доводилася старостисі сестрою. А заодно була й жінкою Володка Кривопичка. — Нумо, дівчата, складаймо все до неї!

Молодиці обережно, наче то були якісь коштовності, вклали Грицикові дарунки в скриню. Потому Химка повісила на неї замок, але віддавати Грицикові ключ не квапилась.

— Ще, чого доброго, почнеш длубатися в ній своїми лаписьками і все перевернеш догори дриґом, — пояснила вона.

— То що ж мені, ламати її? — карався Грицик.

— Я тобі зламаю! — пригрозила Химка й віддала ключа своєму чоловікові. — Попросиш мого Володка, і він тобі відкриє, коли буде треба.

Якусь мить Грицик ошелешено дивився на неї.

— Та як же твій Володко вродиться в тому степу?

— А от і вродиться! Він з тобою поїде. Бо де ж це бачено, щоб жених їхав до молодої сам-самісінький? Ні, нехай все буде так, як у нас заведено зроду-віку.

Закінчилося тим, що супроводжувати мого Грицика, крім Швайки та Кривопичка, зголосилися ще з десяток найметкіших козаків. Здебільшого це були хлопці, які хотіли ще раз зустрітися з Ренатом та його приятелями.

Зазвичай дорога до Фузиного аулу займала три дні. Це якщо галопом і навпростець. Проте зараз ми змушені були рухатися зі швидкістю воза, де вивищувалася весільна скриня. Та й дід Гмиря вмовив молодих козаків не гнати коней мов на пожежу.

— Вони у вас, той… мусять бути свіжі, — доводив він. — Адже татарські хлопці неодмінно захочуть ганяти навперегін з вами. А як ви будете змагатися на змилених конях?

Атож, з нами їхав і дід Гмиря. В останню мить жіноцтво вирішило, що Грицика має супроводжувати ще й той, хто найкраще з воронівців розуміється на татарських весільних звичаях. І вибір, ясна річ, випав на діда Гмирю.

Дід сидів на возі й звично правив кіньми. Поруч із ним погойдувалися в сідлах Швайка з Грициком. І від того, що такі люди ловили кожне його слово, дід Гмиря мовби аж повищав на зріст і поширшав у плечах.

— Звісно, в нашій Воронівці, той… вміють женихатися, — вів дід. — Вози у нас, той… аж вгинаються від дарунків. А от у степу…

— Ну, ми теж їдемо туди не з порожніми руками, — всміхнувся Швайка.

— Так то воно так. Але в степовому жениханні головне, щоб увесь аул став на вуха.

— Це ж чому?

— А тому. Щоб, той… цікавіше й веселіше було. Там молоду спочатку викрадають. І весь аул, аж до малого пуцьвірінька включно, кидається на її пошуки.

Грицик зі Швайкою перезирнулися. Татарські звичаї їм були добре відомі. Проте у воронівців не заведено показувати свою вищість перед старими.

— І що ж тоді буде, коли її знайдуть? — Швайка вдав, ніби вперше про таке чує.

— Що-що, — дід зверхньо глипнув на Пилипа. — Добряче наминають вуха викрадачеві. І вже тоді дивляться на викуп.

— А якщо не впіймають? — це вже поцікавився Грицик.

Він не зводив заздрісного погляду з молодих козаків, що, не зважаючи на дідову пораду берегти коней, затіяли шалені перегони.

— Цього на моїй пам’яті не було, — признався дід. — Хоча знаю, що такого спритника цінуватимуть як батира з батирів. Адже це, скажу вам, не жарт — обвести весь аул довкруж пальця.