Джури і Кудлатик

Я зміряв відстань від нас до лісу. Було не так вже й далеко. Так що, схоже, на вечерю встигнемо.

Проте за десяток скоків я відчув, що помилявся. Видолинок, який відділяв нас від лісу, був так завалений снігом, що ми з Барвінком швидше пливли у ньому, аніж бігли. За якийсь час я відчув, що добряче вхекався. І тільки тоді збагнув, що Барвінка поруч немає.

Я озирнувся. Барвінок рухався за мною коротким натужливим скоком. Його широкі груди важко дихали, а сніжинки, що кружляли в повітрі, сходили на його висолопленому язику гарячою парою. Видно, що ця гонитва дається йому нелегко. Я дивився на нього і тільки тепер завважив, що він змінився більше, ніж мені здалося при зустрічі. Вуса його посивіли, довга спина почала горбитись, а задні ноги вже не випростувалися, як раніше, під його — тепер обвислим — животом.

— Як там твій Грицик? — наздогнавши мене, поцікавився він. І я здогадався, що запитав Барвінок не лише тому, що його цікавить Грицик, а й тому, що я, відповідаючи, змушу трохи сповільнити свій біг і дам Барвінкові можливість трохи перепочити. Ет, старість — не радість…

— А що йому зробиться? — навмисне бадьоро відказав я, пристосовуючись до його важкого скоку. — Гасає так, що я ледве встигаю за ним. Звісно, там, над морем, таких снігів немає… Може, трохи перепочинемо? — додав я, вдаючи, що вже не можу бігти далі..

— Атож, давай зачекаємо на мого Пилипа, — згодився Барвінок. Він був задоволений. Гадав, що я нічого не помітив.

Коли Швайка наздогнав нас, я побачив, що й він не помолодшав. Його зазвичай рівні плечі опустилися, мов пташині крила, а вуса стали такими ж сивими, як і в Барвінка. Та все ж їм ще далеко було до старості. Хай вони і втратили у спритності, зате виграли на силі. Від них аж пашіло міццю. Я навіть сказав би, що вони тепер скидалися більше на могутніх зубрів, обігнати яких нічого не вартувало, а от зрушити їх з місця — зась.

Тим часом діброва все наближалася. Я вже міг вирізняти чорні стовбури окремих дерев, над якими нависли важкі білі шапки. А ще завважив, як у ній було тихо. Жодного пташиного голосу, жодного поруху. Діброва наче вимерла. Проте ми з Барвінком уже не раз переконувались, що зосліпу довірятися такій тиші вкрай небезпечно. Будь-якої миті її може порушити посвист ворожої стріли. Тому, не змовляючись, ми розділилися і потрюхикали попід дібровою в різні боки, винюхуючи всі запахи, що линули від неї.

Нараз мене ніби щось шпигнуло. До холодних пахощів свіжого снігу, до пахощів торішнього листя, що зависло на кущах, додалося ще щось. Запах крихітного клаптика сириці? Кінського поту? Погаслого вогнища? Запахи були ледь чутні, майже невловимі. Та все ж мій ніс їх відчував.

Якби це було десь у ворожому степу, я мерщій припав би до землі і перетворився на купину. Проте зараз ми були на своїй землі, тож хоронитися було якось соромно. Я пробігся туди-сюди, внюхуючись у повітря то при землі, то над собою.

— Щось виявив? — почувся позаду стишений до шепоту голос Швайки.

Я ствердно змахнув хвостом. Не озираючись, відчув, як Пилип під’їхав ближче і теж вдихнув на повні груди. І ще раз. І ще…

— Овва, — нараз пролунав його стривожений голос. — Здається, тут не все так просто. Ану, хлоп’ята, давайте назад, доки нас не перехопили…

Проте було вже пізно. Діброва раптом ожила. Пронизливий посвист розрізав тишу — і по обидва боки від нас вихопилися вершники. І доки Швайка розвертав коня, вони майже порівнялися з нами. Ще трохи — і нападники перекриють нам шлях до Дніпра.

Якби це був випробуваний Швайчин кінь Вітрик — Пилипові, може, й не так важко було б вихопитися з оточення. Проте вчора Вітрик добряче пошкодив копито, і тепер під Швайкою був інший кінь, Воронок, до того ж неабияк втомлений цілоденним блуканням глибокими снігами.

І все ж таки Воронок зробив неможливе — вилетів з пастки майже перед самісінькими мордами татарських коней. Напасники загаласували. Їхні стріли засвистіли довкола нас. Наразі одна з них впилася під вухо Воронка. Той зробив ще кілька стрибків, тоді пронизливо заіржав і покотився по землі.

Швайка зіскочив з нього, вихопив шаблю і повернувся обличчям до найближчих переслідувачів.

— Хлоп’ята, женіть до Вирвизуба! — гукнув він до нас. — Здіймайте тривогу!

Проте Барвінок гнати не збирався. Він круто розвернувся, кількома стрибками дістався до Пилипа і став поряд з ним. Його вишкірена паща не обіцяла нападникам жодних приємнощів.

— Барвінку, ану негайно до Вирвизуба! — прикрикнув на нього Швайка. — Нехай хапаються за зброю!

Проте Барвінок і вухом не повів. Лише повернув у мій бік голову, ніби нагадуючи Швайці, що крім нього, є ще і я, Куций. А він, Барвінок, вважає за потрібне стояти поруч зі своїм другом до кінця.

І Швайка, здається, це збагнув. Його рука на мить притислася до настовбурченого Барвінкового загривка.

На якусь мить я затримався. Не водилося кидати товаришів у небезпеці. Проте Швайка гримнув так, що я мимоволі аж хвіст підібгав до живота.

— Жени до Вирвизуба, Куценький, жени щодуху! А ми тут затримаємо їх, наскільки вдасться. Ну, чом стоїш?