Джури і Кудлатик

— Спочатку дожени! — під’юджувала вона мене. — Дожени, а потім подивимось, чия візьме…

Зненацька в мої ніздрі з розмаху вдарив якийсь інший запах — різкий, пронизливий, від якого моя шерсть сама собою піднялася дибки. Він ішов з глибини шипшинових кущів, що росли край галяви. Тієї ж миті я почув швидкий шепіт, що долинав звідтіля:

— Тату, я його впізнав! Це той, що крутився з людськими дітьми біля Вовкулацького кута! Від нього йде точнісінько такий запах!

— Віррно, Гирку, — страшно прогарчав у відповідь грубий і густий, наче в діжу мовлений, голос. — Тільки, здається, він теж унюхав нас із тобою. То ти ось що: жени кущами до мосту і перекрий дорогу до села, а потім ми з тобою завернемо цього пуцьвірінкам туди, де зачаїлася наша мама. Нехай і вона трохи розважиться…

Мої лапи зупинилися самі собою. А потім крутонулися на місці й понесли мене назад.

— Ти куди? — гукнула Сестричка. — Що, передумав битися?

Проте мені було вже не до неї. Жахний запах підганяв мене. Краєм зору я помітив, як за кущами — майже нарівні зі мною — замиготіло щось сіре. І було воно набагато більше від мене.

— Зупинися! — долетів до мене голос Сестрички. — Ти що, злякався? А хто ж тільки-но хвалився розірвати мене! Зупинися, кажу, боягузе!

Ні, Сестричко, називай мене як хочеш, а я зупинятися не збираюся! Бо те сіре, що біжить врівень зі мною за кущами, було куди страшніше за твої образи. Від нього відгонило зверхністю, презирством і лютою зненавистю. Від нього несло смертю.

Я біг, скільки ставало сил. Вітер забивав мені подих, шипшинові колючки впивалися у вуха, хапали за шкіру, а серце, здавалося, от-от розірве мої груди.

— Молодець, Гурку! — підбадьорливо прогурчав позаду грубий голос. Схоже, Гурків батько вибрався з кущів і біжить за нами. — А тепер завертай його туди, де наша мама!

— Так-так! — надривалася від узлісся Сестричка. — Спочатку пограйтеся з ним, потягайте цього пуцьвірінка за вуха!

На луки ми вихопилися одночасно з Турком. І лише тепер я побачив, який він здоровецький. Зростом він мало поступався дядькові Бровкові, а іклиська мав чи не більші. Гурко стелився над землею довгим скоком, а з його широких грудей вихоплювалося дуже й розмірене дихання.

— Що, собачий вилупку, впіймався?! — з хижою зловтіхою загарчав він. — Але не бійся, ми тебе згамаємо не зразу. Спочатку поганяємо, як зайчика-побігайчика, по всьому лісі…

І це скидалося на правду. Гурко був такий переконаний у своїй перевазі, що навіть сповільнив біг, аби я вихопився вперед.

Зненацька щось безмежно довге й сліпуче вдарило нам у очі. І майже водночас почувся тихий гуркіт машини, що вигулькнула з-за повороту польової дороги.

Гурко стрімко спинився, а тоді, наче перелякане щеня, припав до землі. Схоже, він понад усе боявся нічного світла.

А водій, певно, щось завважив, бо машина почала розвертатися в наш бік.

— Назад, синку! — прогарчало позаду. — Завертай назад, бо в тієї людини може бути ружжо!

Гурко миттю розчинився за найближчим кущем. А Гурків татко гарчав уже до мене:

— Пощастило тобі, малий негіднику, і цього разу. Але нічого, ми ще зустрінемось. Тож чекай у гості!

Машина ще раз пройшлася по луках світлом фар, але нічого не висвітивши, знову звернула на польову дорогу. А я на неслухняних лапах ледве дістався до своєї буди і впав перед нею.

— Щось трапилося? — дядько Бровко показав голову над перелазом. — Ов, та в тебе, хлопче, такий вигляд, ніби за тобою лісові парубки гналися!

— А таки гналися, — понад силу прохарамаркав я. — Батько та його син Гурко. А їхня мати чекала, поки вони завернуть мене на неї. Добре, що машина відігнала їх своїм світлом.

— Ага, — сказав дядько після тривалого мовчання. — Пізнаю їхні хитрощі. Як знаю і те, що вони від свого не відступляться. Так що, Кудлатику, не гасай ночами де попало, бо наступного разу можеш і не врятуватися.

Петько Макогін

Тієї ночі сон довго не приходив до мене. Мені навіть на мисочку з вечерею дивитися не хотілося. Я ніяк не міг отямитися після всього, що зі мною трапилося. Так, мені страшенно пощастило, що на дорозі з’явилася машина. Інакше я не лежав би зараз у цій затишній буді, і взагалі, ніхто б не знав, куди я подівся і де мене шукати.

Потім перед моїми очима виникла Сестричка, і я аж скрипнув зубами від злості: ця хитрунка знов обвела мене, як малого цуцика. І коли я нарешті порозумнішаю?

А потім я пригадав, як зовсім недавно скаржився дядькові, буцімто мені соромно за Грицика теперішнього перед тим, який жив на п’ятсот років раніше, — і аж вискнув від презирства до самого себе. Я тоді майже запідозрив його у боягузтві — а от що сказав би він сам, якби довідався про те, як я повівся сьогоднішньої ночі? Мабуть, перестав би зі мною знатися. Сказав би: йди собі, Кудлатику, куди хочеш, бо мені такі друзі не потрібні… І що я тоді робитиму, до кого притулюся?

Ні, як усе-таки гарно, що люди не розуміють нашої мови і Грицик так ні про що й не довідається!

Проте Грицик таки щось запідозрив. Він вийшов із ранцем за плечима і вигукнув бадьорим голосом: