І я помчав. Намагався якомога менше показуватися над снігом, аби й мене не зачепила татарська стріла.
Стрибків за сотню я озирнувся. На тому місці, де стояли Швайка з Барвінком, уже ворохобилася велика купа людей.
Вирвизуба я наздогнав перед воротами зимівника. Він саме розмовляв зі сторожею. Угледівши мене, Вирвизуб аж рота роззявив.
— Куций, ти чому сам? — вигукнув він. — А Пилип де?
І я чи не вперше пожалкував, що не можу балакати по-людському. Тоді б він усе зрозумів за одну мить. А тепер лишилося хіба що вискнути і різко шарпнути його за кожуха.
На щастя, Вирвизуб мене зрозумів і без слів.
— На коні! — заволав він до козаків, що почали вже спішуватися. — Бийте в било! За мною!
І погнав свого коня в степ.
Летіли ми з ним, як ніколи в житті. І все ж не встигли. Коли дісталися того місця, де я залишив Швайку, бій уже закінчився.
Барвінок зі Швайкою лежали поруч. Навколо них валялося не менше двадцяти нападників. І чи не в половини з них були розірвані горлянки.
А ще ген на обрії, рятуючись від козацької помсти, котилися крихітні постаті втікачів…
Ховали ми Швайку на високій могилі. Поруч із ним поклали Барвінка.
— Нехай вони й по смерті будуть нерозлучні, — прошамкотів дід Кібчик. — Нехай і надалі стережуть разом нашу землю.
— Добре мовите, діду, — сказав заплаканий Вирвизуб. — У нашій пам’яті вони завжди будуть нерозлучні. А ще, гадаю, якби у вовків були свої святі, то Барвінок став би першим з-поміж них. Бо немає в світі нічого святішого, ніж віддати своє життя за друзів…
Пастка від Сестрички
Кілька днів я бігав сам не свій. З одного боку, я все ще був там — серед зимового поля, де на закривавленім снігу лежали мої рідні товариші. А ще я думав про те, чи зміг би я вчинити так, як вчинив Барвінок?
Проте хоч скільки я думав, а відповіді не знаходилось. Мабуть, тому, що я був ще зовсім молодий і жив у іншому світі.
А з іншого боку, мені було так світло на душі, що й не сказати. Ще б пак — у цьому світі я мав лиш одного друга — Грицика. А тепер знайшов ще й Барвінка! І то нічого, що він тепер Посланець. Для мене він назавжди лишиться тим Барвінком, з яким ми билися пліч-о-пліч.
А життя тим часом летіло так, що й угору ніколи було глянути. Скрізь, куди не кинь зором, зеленіла трава, на деревах замайоріло веселе листячко, а пані Малюшці заманулося подарувати Грицикові зо два десятки курчаток. Тож тепер вона сиділа на кухні в м’якому гнізді і час від часу обережно перевертала під собою яйця.
— Вам допомогти, тітко? — запитав я і додав, аби вона не мала сумніву: — Я теж умію працювати лапами.
— Що? — обурилася пані. — Ану, киш звідсіля!
І я подався геть. На пані не ображався, бо на це не було часу. Навколо творилося таке, що аж подих перехоплювало! Грициків татко десь роздобув невеликого тракторця з плугом. Півдня чаклував над ним, а я крутився поряд і сподівався бодай чимось прислужитися. Проте, на жаль, Грициків татко обійшовся без моєї допомоги. По обіді тракторець загарчав, Грициків татко взявся за важелі і спрямував його на город. Там він опустив плуга, і той одразу заходився вергати землю, залишаючи по собі масні скиби. Грицик з мамою ходили слідом і кидали в свіжі рівчаки картоплину за картоплиною.
— Грицику, я теж хочу кидати! — заканючив я.
— Не заважай, Кудлатику, — відмахнувся він. — Ти краще загортай борозну. Зможеш?
— Ще й як! — вигукнув я і заходився працювати задніми лапами так, що земля не тільки сипалася в борозни, а й перелітала через них.
— Кудлатику, не треба так старатися! — сміявся Грицик.
Отак ми й працювали: Грицик сміявся, я старався з усіх сил, мама зрідка сварилася на нас невідомо за що, а татко, на мить полишаючи важелі, показував нам великого пальця: мовляв, класно працюєте!
Потім ми садили кукурудзу, горох, буряки і вже й не пам’ятаю, ще що. Тож увечері я приповзав до буди ледь живий і одразу засинав непробудним сном.
Проте цієї ночі виспатися не вдалося. Не встигло сонце сховатися за ліс, як над Воронівкою закружляли темні, аж чорні, хмари. Звіддалік панна Таксистка переляканим дзявкотом сповіщала, щоб ми всі стереглися, бо такі хмари нічого доброго не приносять. Над самісінькою травою з писком промайнуло кілька кажанів. На дах моєї буди впали перші важкі краплі. Потому перед нею крутнувся на одній нозі маленький вихорик і все знову завмерло. І тільки хмари не могли заспокоїтися. Вони метушилися дедалі швидше і швидше, неначе миші, перед якими раптово закрили нірку. Нараз через всеньке небо зазміївся сліпучий мотузок, а тоді розкотистий грім вдарив у землю так, що вона аж здригнулася. Дощ, який збирався тихо й мирно пролитися на городи, з переляку линув із такою силою, що земля миттю вкрилася пінявими калюжами.
Я дивився на них і радів, що маю таку затишну буду. Не те, що в попередньому житті, коли я тільки-но розплющив очі. Тоді така сама злива затопила нашу нору. Мої братики й сестрички назавжди зосталися в ній, а мене якимось дивом винесло на поверхню. Отоді й знайшов мене дідо Кудьма.
Хаос в Ваантане нарастает, охватывая все новые и новые миры...
Александр Бирюк , Александр Сакибов , Белла Мэттьюз , Ларри Нивен , Михаил Сергеевич Ахманов , Родион Кораблев
Фантастика / Детективы / Исторические приключения / Боевая фантастика / ЛитРПГ / Попаданцы / Социально-психологическая фантастика / РПГ