Джури і Кудлатик

Опівночі буря почала вщухати, і на небо знову висипали зорі. Калюжі щезали просто на очах, а над землею замиготіли нічні птахи. Я згорнувся клубочком і вже збирався заплющити очі, як раптом відчув, що в дворі з’явився хтось чужий.

Я виглянув з буди. Ні, це був не зовсім чужий. З кущів порічок, що тіснилися край саду, обережно вибралася руда Сестричка, моя стара знайома. Вона понюхала повітря своїм гострим писком, тоді позирнула на двері нашої хати, на тин, за яким час від часу брязкотів ланцюгом дядько Бровко, і, врешті, зупинила погляд на нашому курнику. Потому, припадаючи до землі, подалася до нього. Ще за мить у повітря почала злітати земля.

Я відчув, як у мені закипає гнів. Ну ж і нахаба ця Сестричка! Подумати тільки: обдурити мене, як малого недоумка, гигикати, дивлячись, як я пробую вирватися з капкана — і знову прийти, ніби нічого й не сталося? Ні, таке терпіти не можна!

Я перебіг через двір і загарчав на Сестричку:

— Тітко, ви що це знову собі дозволяєте?

Сестричка присіла з несподіванки і розвернулася в мій бік. Мені здалося, що вона стала меншою, ніж тоді, коли я її вперше побачив.

— Привіт, Кудлатику! — посміхнулася вона. — Леле, як ти виріс! Але я рада, що ти лишився таким самим привітним, як і був. І, мабуть, знову прибіг допомагати, чи не так? То займай моє місце, а я тим часом трохи перепочину.

Вона відійшла до межі і з втомленим виглядом прилягла на землю.

— Ну, то чому ж ти не берешся до роботи? — спитала вона, побачивши, що я не рушаю з місця.

— До роботи? — Я аж захлинувся від обурення. — Ви що, гадаєте, я вам допомагатиму схопити нашого Гребінчика?

Сестричка закліпала своїми швидкими очима.

— Казна-що! — обурено вигукнула вона. — Хто це тобі сказав?

— Дядько Бровко, от хто!

Вона зміряла мене з голови до ніг і скрушно похитала головою.

— От я дивлюсь на тебе, Кудлатику, і мене аж сум бере: такий здоровий виріс, а все ще живеш чужим розумом.

— Я — чужим?! — мене аж розпирало від обурення. — Ну, постривайте!

Мої зуби клацнули ніби самі собою, і я напружився для стрибка. Сестричка злісно ощирилася і знову припала до землі. Проте за мить в її очах зблимнула якась думка. І була вона такою несподіваною, що Сестричка перелякано зойкнула і кинулася навтьоки.

Наче якась сила жбурнула мене за нею. Я мчав через городи, в’юнився межи кущів, перелітав через купи перегною, кулі торішнього кукурудзиння, а на перехресті мало не втелющився головою у стовп. Я гнався за Сестричкою і з кожною хвилиною відчував, як в мені все більше й більше відроджується дух древніх бойових вовків. Ще б пак — для бойового вовка немає нічого кращого, аніж бачити хвіст переляканого ворога!

Невдовзі ми проминули останні городи і вихопилися на ґрунтову дорогу, яка широкою дугою відділяла Воронівку від луків. Сестричка одним довгим стрибком переплигнула через неї і вихилясом подалася туди, де над вузенькою річечкою горбився місток. Вона з усіх сил хотіла відірватися від мене. Проте я, як і до того, не відставав ні на крок. Пишний хвіст вихляв перед моїм носом усе ближче. Я вже розрізняв на ньому кожну волосинку. Нарешті він заступив мені весь світ, і я роззявив рота, аби вчепитися в нього…

Нараз хвіст кудись щез. Краєм ока я встиг угледіти, як Сестричка стрімко розвернулася уподовж річечки. А тоді переді мною промайнуло поросле ряскою водяне плесо, і я з усього розгону втелющився писком у глевкий намул.

Пирхаючи і паленіючи від сорому, виліз я на берег. Вода й намул забивали ніс і застили очі. А коли я їх протер, то перше, що вгледів, була Сестричка. Суха й неушкоджена, вона витанцьовувала на містку, захлинаючись від реготу, і глузливим голосом наспівувала: «Ти миршавенький Кудлатик, Клишоніжко-дурнуватик!».

Від цих її слів я аж зубами скреготнув: це я клишоніжко? Це я дурнуватик?! Та що ж це вона собі таке дозволяє! Ну, постривай, зараз ми розберемося, хто з нас дурнуватик, а хто клишоніжко!

Ображена кров древніх вовків забурунила в мені з новою силою, і я, не обтрушуючись, стрілою рвонув до мосту.

Проте Сестричка не чекала, поки я її схоплю. Вона показала мені язика, зіскочила з містка й подалася межи кущі з такою швидкістю, ніби щойно виспалась і стала на ноги. І якби не її рудий хвіст, я давно загубив би її з очей.

— Ніколи не наздоженеш! — долинало вже віддалік. — Мене ще жоден клишоніжко не наздогнав!

— А я — дожену! — вихопилося з мене.

Так, хай би що там сталося, а я мушу її наздогнати і вчепитися за нахабне руде хвостисько. Хай навіть саме небо впаде на мене, а я все ж доб’юся свого!

Я навіть не завважив, коли ми перелетіли через луки і забігли в густий перелісок. Вітер, що бив мені в писок, війнув торішньою прілістю, свіжими пагінчиками і ще чимось — тривожним і незнаним. Проте принюхуватися було ніколи — я гнався за цим гидким, за цим боягузливим рудим хвостиськом!

— Гей, ти, брехлива Сестричко! — гукав я на бігу. — Що, боїшся зійтися в чесному бою?

Сестричка озирнулася, і по її хитрих очицях я зрозумів, що вона битися й не збиралася. Вона задумала щось інше.