Джури і Кудлатик

— Ну, кудлате дурило, тепер ти всерйоз мене дістав! Я тобі цього не подарую!

— Тюпай, тюпай! — гукнув я їй услід і усміхнувся. Ну, що тепер може вдіяти проти мене це миршаве, боягузливе створіння?

Тієї ночі я повернувся додому під ранок. Найда ніяк не могла заспокоїтися. Спочатку вона тремтіла від пережитого, тоді заходилася дякувати, що я так сміливо порахувався з Сестричкою. А я все дивився на неї, вслухався в її схвильований голосок і не міг наслухатись. Тож і не дивно, що коли Грицик запросив мене до школи, я не біг підстрибом за ним, а плентався, наче сонна тетеря. Я навіть не завважив, коли поруч з нами опинився Данько.

— Привіт, Грицику! — привітався він і поглянув на новенького годинника, що батьки позавчора подарували йому на день народження. — Щось нашої Сливки не видно. Заспав, чи що?

Проте Васько не заспав. Невдовзі ми побачили його.

— Що це з ним? — здивувався Грицик.

І було чого дивуватися. Завжди такий жвавий та швидкий, Васько цього разу плентався так, начебто його тягли на орчику.

— Ти що, з велосипеда звалився? — поцікавився Грицик, коли Сливка наблизився до нас.

І справді, велосипед у Сливки був дуже підступний. Варто Васькові бодай на мить загаятися, як той ланцюгом хапав його за штанку.

— Ні, — ледь чутно прошемрав Васько.

— Здається, велик тут ні до чого, — втрутився Данько. — Поглянь, Грицику, на його вуха. Вони ж у нього наче дві пампушки!

— А й справді… То що трапилось?

— Мене побили, — вичавив із себе Васько.

— Хто — батько? — поцікавився Данько.

Ми всі знали, що Васьків батько людина дуже строга і, коли що, може й запотиличником пригостити. І не тільки запотиличником.

— Ні… Макогін з Козулькою. Перестріли мене вчора біля парку. Спочатку тягли за вуха, щоб я швидше виріс і реготали. Я хотів кликати на поміч, але Козулька зацідив мені під дих так, що аж подих забило. Тоді наказали швиденько бігти додому і нікому ні про що не розповідати. А коли я повернувся до них спиною, Козулька дав мені ще й копняка…

Деякий час хлопці мовчали. Потім повільно зрушили з місця. Вони навіть забули пристати до якогось учителя.

— Може, треба комусь поскаржитись? — порушив мовчанку Данько. — Векторові, наприклад. Він у них класний керівник.

Васько заперечливо хитнув головою.

— Ні. Вони били так, щоб слідів не лишилося.

— А вуха?

— То ж вони хотіли, щоб я швидше виріс, — Васько шморгнув носом. — Хлопці… я, мабуть, віддаватиму їм всі гроші…

— Та ти що?! — скипів Грицик. — Він же тоді подумає, що ти їх злякався!

— Еге, добре тобі казати… Ти ж не знаєш, на що вони здатні… — Він поглянув уперед і раптом сховався за Грициковою спиною. — О, вони вже стоять!

І справді, біля мосту, як завжди останнім часом, тирлувалися Макогін зі Стасом Козулькою. Вони поглянули на скуленого Васька, тоді перевели погляди на спохмурені обличчя його товаришів, і Макогін вищирився в підступній посмішці.

— Що, шмаркачу, таки порушив свою обіцянку, га? — поцікавився він у Сливки. — Поскаржився своїм курдупликам, еге ж?

— Я… — ледь чутно проячав Васько. — Вони самі…

— Може, врізати йому ще раз? — запропонував Козулька. — В тихому куточку. І під одне місце. А заодно й цим…

І він зневажливо чвиркнув у Грициків бік.

— Та ні, — гигикнув Макогін. — Для них я придумав дещо краще.

Вони розвернулися й пішли попереду. Час від часу перемовлялися між собою та аж душилися від сміху.

Васько перелякано поглянув на Грицика з Даньком.

— Ой, хлопці… Коли вже мені дали такої лупки, то що ж вони придумали для вас?

Я слухав Васька і гарячково роздумував, що ж його робити. Але нічого придумати так і не зміг. Одна справа — захистити Найду від підступної Сестрички, і зовсім інша — накинутися на таких здоровил!

Кіно у верболозі

Тепер Грицик з товаришами не розлучалися ні на мить. Вони були скрізь разом — по дорозі до школи, дорогою зі школи, на стадіоні. Вони збиралися разом навіть тоді, коли комусь із них мама загадувала збігати до крамниці. І ця їхня дружба не лишалася непоміченою навіть для підсліпуватих діда Маковія і діда Марка, які вже кілька днів вигрівалися на призьбі під сонцем.

— Гарна молодьож пішла, — прошамкотів дід Марко, коли ми вчора проходили повз них. — Дружна. Прямо серце радується за них.

— І не кажи, — згодився дід Маковій. — Мабуть, знову якусь капость збираються встругнути.

І ніхто в селі не здогадувався, що хлопці дружать не просто так, а тому, що бояться поодинці зустрічатися з Макогоном та його другом Козулькою. Тому й не дивно, що друзі тільки про них і балакали.

— Невже ми весь час ходитимемо, як малята в дитсадку? — ремствував Грицик.

І я розумів його. Грицикові дуже кортіло бодай на кілька хвилин опинитися поруч з Яринкою. Проте як ти це зробиш, коли твої друзі ні на крок не відходять від тебе?

— Хлопці, не лишайте мене самого! — благав Васько. За намовою друзів він таки перестав віддавати Макогонові шкільні гроші і тепер над усе боявся розплати. — Ви ж не знаєте, що то означає, коли з тебе вибивають дихання.

— Чому не знаємо? — заперечив Данько. — Минулого тижня Мишко Коцепуга з восьмого класу зацідив мені кулаком під дих.