Джури і Кудлатик

— А що ти з ним зробиш? — засумнівався Данько. — Пику наб’єш? Але ж до неї ще треба дострибнути.

— Еге ж, — сумно згодився Васько. — Він нас усіх однією лівою…

— І все ж треба щось придумати, — наполягав на своєму Грицик. — Бо просто так він не відчепиться.

Я був тієї ж думки. Навіть знав, що робити, аби Макогін відчепився. Можна було напустити на нього дядька Бровка. Проте дядько свій двір покидає дуже неохоче, а сам Макогін до нашого кутка не зазирає.

Але вихід хлопці таки знайшли. Вони передзвонювалися цілий день, і під вечір, коли зателефонував Данько Орлюк, Грицикове обличчя нарешті проясніло.

— Це ти класно придумав, — похвалив він Данька, коли той замовк. — То ми так і зробимо.

Наступного ранку вони поспішали до школи не поодинці, а зустрілися нагорі, там, де дороги збігалися в одну. Привітавшись, почали чекати, коли повз них пройде хтось із учителів.

Першим з’явився математик Сергій Васильович, якого всі в школі знали під прізвиськом Вектор. Хлопці шанобливо привіталися з ним і подалися слідом, перешіптуючись між собою.

— Якщо Макогона не буде, тоді до Вектора підходити не варто, — почув я від Данька. — А коли буде…

Звісно ж, Макогін зі своїм другом нетерпляче витанцьовували перед мостом. Побачивши їх, Грицик забіг поперед Вектора і запитав:

— Сергію Васильовичу, можна вас про щось запитати?

— Про що? — нахилився над ним довготелесий Вектор.

— Знаєте… Нам, — він кивнув на Сливку з Даньком, — цікаво, коли ми будемо вивчати тригонометрію? Моя мама казала, що це дуже цікавий предмет.

Сергій Васильович подивовано звів брову.

— Твоя мама? — перепитав він. — Наскільки я пам’ятаю, цей предмет не був серед її улюблених. Хоча він і справді цікавий…

Коли ми підійшли до мосту, Макогін значливо кахикнув і поманив нас пальцем. Проте ми настільки були захоплені тим, як Вектор вихваляв свою тригонометрію, що не звернули на його знаки жодної уваги.

Зі школи хлопці поверталися раді, як ніколи. Васько сито погладжував себе по животі і примовляв:

— Ох, і наївся ж я тих булочок!

— Я через них уже й дихати не можу, — вихвалявся Данько. — Ніколи не думав, що вони можуть бути такі смачні!

— Атож, — підтримав його Грицик і кинув мені шматочок. Я на льоту спіймав його і ще раз переконався, що Данько каже правду.

Так проминув цілий тиждень. Ми з Даньком та Сливкою зустрічалися нагорі, тоді чекали якогось учителя і хвостиком прошкували за ним аж до мосту, де на нас чекав Макогін з Козулькою. Там ми признавалися вчителеві, що його предмет нам подобається надзвичайно. Таким чином ми полюбили фізику, хімію, фізкультуру і навіть співи. І не було для нас нічого приємнішого, ніж бачити розгублене й сердите Макогонове обличчя. Дійшло до того, що Васько навіть язика йому показав. А після школи Грицик сідав до комп’ютер і писав про те, як молодші школярі обвели навколо пальця старших. Потім читав нам із бабою Маруською те, що в нього вийшло, й аж заходився зі сміху. Він вважав, що всі наші неприємності вже позаду. Я теж так гадав.

Проте як же ми помилялися!

Сестричка і Макогін

Учора вперше за кілька тижнів із кухні надвір вийшла пані Малюшка. Вийшла не сама — попід її лапами плуталося безліч різнокольорових м’ячиків.

— Вітаю тебе з поповненням! — сказала їй баба Маруська, зіскакуючи з лавиці під горіхом. Грициків татко вчора пофарбував її, тож баба стрибнула на неї, аби дізнатись, висохла там фарба чи ні.

— Дякую, — вдячно квокнула пані Малюшка. — Бачиш, які вони в мене гарненькі! Шість півників і вісім курочок. Отож мій Грицик матиме незабаром по дев’ять яєчок щодня.

— А я чула, що людині потрібно всього по одному яйцю, — відказала баба. — Та й то не щодня.

— Отакої! — сполошено кудкудакнула тітка. — Куди ж ми діватимемо решту?

А я тим часом придивлявся до курчат — намагався зрозуміти, хто з них курочка, а хто півник. Наразі завважив, що одне з них відкотилося від гурту.

— Стій, стій, назад! — сказав я йому. — Бо, чого доброго, ще загубишся.

І легенько підштовхнув його до інших курчат. Тієї ж миті пані Малюшка підлетіла до мене і дзьобнула у ніс так, що мені аж в очах забряжчало. І поки я мотав головою, вона розчепірила крила і стала такою великою, що від неї, мабуть, і сам дядько Бровко відсахнувся б.

— Ти що собі задумав? — зайшлася вона криком. — Хочеш поїсти моїх діток?

— Та Боже збав! — заперечив я. — Я ж лишень…

Проте пані вже мене не слухала. Вона напружила воло і закудкудакала на весь куток:

— Ви чули, що він затіяв? Ой, тримайте мене, бо я ж його за це зараз…

— Ку-ку-рі-ку-у! Бийте його! — зарепетував із городу Гребінчик. Проте подавати приклад не квапився.

Я вирішив за краще заховатися в буді. І вже звідтіля почав спостерігати, як баба Маруська взялася втихомирювати розлючену квочку.

— Заспокойся, небого, — лагідно муркотіла вона. — Кудлатик тільки хотів познайомитися з твоїми дітками, та й годі. Він вихована дитина… — Тоді повернулася в мій бік і повела далі: — А ти, дурненький, не ображайся на неї, бо вона зараз дуже нервова. Вона ж мати, а ми, матері, стаємо дуже нервовими, коли до наших діток хтось наближається.