Джури і Кудлатик

— Не нервові вони, а дурні, — стиха, щоб не почула баба, прогарчав дядько Бровко. — Наче не знають, що кожен, хто ходить на хазяйському подвір’ї, є для нас недоторканним.

Я кивнув головою — мовляв, дякую, тобі, дядьку, що нагадав. Потім обережно облизав ніс кінчиком язика. Він вже не болів, хіба що трохи щемів. І все одно було якось ніяково. Я ж просто хотів допомогти пані Малюшці, а вона…

Настрій мій поліпшився лише тоді, коли Грицик приніс на обід повну мисочку смачнющого борщу з хрящиком і тушкованою картоплею.

— Ого скільки! — заздрісно кудкудакнув Гребінчик, зазирнувши в миску. Він випірнув з городу одразу після того, як баба втихомирила Малюшку. — Це ж за які такі заслуги?

— Не твоє діло, — відрізав я. Мене завжди обурює, коли якийсь нахаба зазирає мені до рота.

— Може, залишиш і нам трохи? — заканючив Гребінчик.

— Гаразд, — погодився я. — От тільки юшку вихлепчу, бо ви ж її не їсте…

Вистачило всім — мені, Гребінчикові і його курям, яких він запросив на гостину після того, як наївся сам. А от пані Малюшка так і не підійшла, — схоже, усе ще гнівалася на мене.

Я зачекав, доки кури виклюють все, що було в мисці, й розійдуться, тоді розлігся голічерева під будою. Після такого обіду, самі розумієте, немає нічого кращого, як розлягтися голічерева в холодку й міркувати про всякі приємні речі. Тож я лежав собі та й думав, коли це зненацька розчув, що хтось тихо кличе мене з вулиці.

Я виглянув з воріт, і мені перехопило дух: під тином стояла Найда.

— Я до тебе, — промовила вона.

— До мене? — не вірив я своїм вухам. — Ти?

Ні, це неможливо. У нас прийнято так, що дівчина за хлопцем не бігає. Навпаки, вона вдає, ніби хлопця взагалі не існує. Тож нашому братові нічого не лишається, як зітхати під її воротами. Щоправда, у нас із Найдою були трохи інші взаємини: ми радо віталися при зустрічах, нам було про що поговорити, нас навіть женихом і нареченою назвали! І хоч це сказав той пришелепуватий Макогін, все одно приємно.

Але щоб вона сама прийшла до мене… Ні, це було неймовірно!

— Я тебе ще зранку шукаю, — сказала вона. — Вже вдруге забігаю.

Я мало не згорів від сорому. Найда, сама Найда мене шукає, а я наче останній дурбелик тиняюся невідомо де!

— Та я… я у школі був, — ледь вичавив я із себе.

— Я б теж хотіла до школи, — зітхнула Найда. — Але, на жаль, ми живемо далеко від неї… Проте я до тебе з іншим. Розумієш, до нашого курника вчора вночі приходив якийсь звір.

— Звір?

Мені одразу пригадалася руда Сестричка, через яку я трохи не став вечерею для диких парубків.

— Так. Він почав рити під курником, а коли я сказала, що без згоди моїх господарів робити цього не можна, він пообіцяв обірвати мені вуха, якщо я тільки гавкну їм про нього. От я й прибігла до тебе за порадою.

Я відчув, як мої груди аж надимаються з гордощів. Виходить, я таки щось для неї та значу!

— А який той звір на вигляд? — спитав я, намагаючись удати з себе ділового хлопця. — Рудий такий, еге ж? А очі хитрі і хвіст віялом?

— Ти його знаєш? — здивувалася Найда.

— Ще б пак! Це Сестричка-лисичка. Я її віднадив від нашого курника, а вона, бач, тепер до вашого приміряється!

— То що ж робити? — у відчаї простогнала Найда.

Якби ж то я знав! От коли б Найда була хлопцем і вміла битися — тоді інша справа. Ми б тоді тій Сестричці такої лупки дали, що ого-го! Проте вона дівчинка, і до того ж не така вже й дужа.

Я поглянув на її вушка. Завжди веселі й задерикуваті, вони цього разу так опустилися, ніби їхня власниця чекала на якесь покарання. Ні, такого допустити не можна!

— Ми ось що зробимо, — почав я. — Якщо ти не проти, я проведу вечір на вашому подвір’ї. І коли прийде Сестричка, я зроблю все, щоб вона забула дорогу до вас.

— Ой, яка я тобі вдячна! — вигукнула Найда. — Я завжди знала, що ти…

І хоч вона не договорила, я відчув, що після таких слів згоден не тільки на Сестричку, а й на самих лісових парубків накинутись!

Як тільки-но зайшло сонце, ми з Найдою заховалися за їхнім льохом і почали чекати на непроханого гостя.

І гість не забарився. Сестричка так поспішала на зустріч із мешканцями Найдиного курника, що навіть не чекала, коли люди поринуть у сон. В сусідній хаті ще світилося вікно, а вона вже вигулькнула з малинника й подалася прямісінько до курника. Трюхикала Сестричка з таким виглядом, ніби після гарної прогулянки повернулася на власне подвір’я.

— Ти?! — обурено вереснула вона, коли я заступив їй дорогу. — Що тобі потрібно на чужому подвір’ї?

— Мене запросили, — відказав я. — А от що тобі тут потрібно?

В її очах спалахнула злість. Вона аж скреготнула дрібненькими гострими зубами. О, з якою насолодою ця Сестричка вчепилася б у мене, як би шматувала мій хвіст, як би гризла за вуха! Проте вона сама розуміла, що це неможливо, адже тепер я виріс чи не на голову вищий від неї.

— Шкодую, — зашипіла вона крізь зуби. — Шкодую, що не порахувалася з тобою при першій зустрічі…

— Тепер вже пізно, — відказав я. Тоді наблизився до неї на крок і гарикнув щосили: — Ану, геть звідси! І щоб духу твого тут не було!

Вона відсахнулася і щезла в молодій кукурудзі. І вже з глибини городу до мене долетіло: