Глиняні ноги

Коли Ваймз пішов, Правитель Ветінарі з’їв піцу — чи принаймні ті її частини, вміст яких видався йому знайомим. Потім він відклав тацю і задмухав свічку біля ліжка. Трохи посидів у темряві, а тоді посовав рукою під подушкою, доки його пальці не торкнулися гострого ножика та коробки сірників.

Дяка богам за Ваймза. В його відчайдушних, палких, а головно — недоцільних зусиллях було щось таке миле. Якщо бідака продовжуватиме в такому ж дусі, доведеться підкинути йому підказку-другу.

В Управлінні сам-один сидів капітан Морква і замислено роздивлявся Дорфла.

Ґолем так і стояв там, де його «вимкнули». Хтось повісив йому на руку кухонного рушника. Кришка його черепа так і лишалася відкинутою.

Якийсь час Морква просидів, спершись підборіддям на кулак і просто споглядаючи. Потім він відчинив шухляду столу і дістав Дорфлів чем. Перечитав. Підвівся. Підійшов до ґолема. Поклав слова йому в голову.

У Дорфлових очах засвітилося помаранчевим. Те, що було випаленою глиною, прийняло в себе найтоншу ауру, яка визначає межі між живим і неживим.

Морква відшукав Дорфлові табличку та олівця, вклав їх у ґолемову руку і відступив.

Під пильним вогняним поглядом він зняв пояс із мечем, кірасу, шкірянку і стягнув через голову вовняний натільний жилет.

На його м’язах грали відблиски. Вони вилискували в сяєві свічок.

— Я без зброї, — сказав Морква. — Без броні. Бачиш? А тепер послухай...

Дорфл нахилився вперед, замахнувшись кулаком.

Морква не поворухнувся.

Кулак спинився за волосину від капітанових очей; той навіть не зморгнув.

— Не думаю, що ти на це здатен, — промовив він, коли ґолем розмахнувся знову і його кулак спинився за часточку дюйма від живота Моркви. — І рано чи пізно тобі доведеться зі мною поговорити. Принаймні полистуватися.

Хвилю Дорфл не рухався. Потому взяв олівця.

ЗАБЕРИ З МЕНЕ СЛОВА!

— Розкажи мені про ґолема, який убив людей.

Олівець не ворухнувся.

— Інші повбивали самі себе, — продовжив Морква.

ЗНАЮ.

— Звідки?

Якийсь час ґолем дивився на нього. Потім написав:

ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ.

— Ти відчуваєш, що відчувають інші ґолеми? — уточнив Морква.

Дорфл кивнув.

— А тепер люди вбивають ґолемів, — сказав Морква. — Не знаю, чи можу я це зупинити. Але можу спробувати. Гадаю, я розумію, що відбувається. До певної міри. Гадаю, все сталося через когось із вас. Глини від глини вашої. Він зганьбив вас усіх. Щось пішло не так. Ви спробували все виправити. Гадаю... всі ви поділяли цю надію. Але слова у ваших головах щоразу вам перешкоджали...

Ґолем не рухався.

— Ви продали його, правда ж, — тихо промовив Морква. — Чому?

Відповідь з’явилася на табличці ледь не миттєво:

ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР.

— Чому? Бо того вимагають ваші слова?

ҐОЛЕМУ ПОТРІБЕН ГОСПОДАР!

Морква зітхнув. Людям потрібно дихати, рибі потрібно плавати, ґолемам потрібні господарі.

— Не знаю, чи зможу я дати цьому раду, але, повір, ніхто інший навіть не намагатиметься, — сказав він.

Дорфл не рухався.

Морква знову підійшов поближче до нього.

— Цікаво, чи старий жрець та пан Гопкінсон не зробили чогось... чи не допомогли щось зробити, — промовив він, дивлячись ґолемові в обличчя. — Цікаво, чи... опісля... це «щось» не пішло проти них, не витримавши тягаря цього світу...

Дорфл лишався незворушним.

Морква кивнув.

— Хай там як, ти вільний. Далі все у твоїх руках. Я допоможу тобі, чим зумію. Якщо ґолем — це річ, то він не може скоїти вбивства, ну а я продовжу з’ясовувати, чому все це відбувається. Якщо ж ґолем може скоїти вбивство, тоді ви — істоти, і те, як із вами поводилися, — жахливо й має припинитися. В кожному разі, Дорфле, ви у виграші.

Він повернувся спиною і переклав на столі кілька паперів.

— Головне лихо, — додав він, — у тому, що всі хочуть, аби інші вгадували їхні бажання й відтак облаштовували світ як належить. Напевне, навіть ґолеми.

Він знову обернувся до ґолема.

— Я знаю, що ви маєте якусь спільну таємницю. Але якщо так піде й далі, не лишиться нікого, щоб її берегти.

Він з надією подивився на Дорфла.

НІ. ГЛИНА ВІД ГЛИНИ МОЄЇ. Я НЕ ЗРАДЖУ.

Морква зітхнув.

— Що ж, я тебе не примушуватиму, — він вищирився. — Хоча, знаєш, міг би. Я міг дописати в твій чем кілька слів. Наказати тобі говорити.

У Дорфлових очах спалахнуло полум’я.

— Але я цього не робитиму. Бо це було б не по-людськи. Ти нікого не вбивав. Я не можу позбавити тебе свободи, бо ти її й так не маєш. Ну ж бо. Можеш іти. Я ж так і так знаю, де ти живеш.

ПРАЦЮВАТИ ОЗНАЧАЄ ЖИТИ.

— Чого ґолеми хочуть, Дорфле? Я постійно бачив вашого брата, який завжди чимось зайнятий, але чого ви справді прагнете досягти?

Олівець зашкрябав по шиферній табличці.

ВІДПОЧИТИ.

Потому Дорфл розвернувся і вийшов з будинку.

— Прок*ття! — вигукнув Морква, що було для нього непростою лінгвістичною вправою.