Глиняні ноги

— Їх там повно. Там же працюють кожум’яки, саловари, м’ясники, ковбасники... Гарне пасовисько, якщо ти пацюк.

— Так, авжеж, — погодився Колон. — Не посперечаєшся. Що ж, гадаю, ми не будемо більше забирати ваш час...

— А як ви полюєте на оси? — раптом зацікавився Ноббі. — Викурюєте їх?

— Це неспортивно: я б’ю їх влет, — пояснив Скажений Малолюдок Артур. — Але якщо по дню ще багато справ, то роблю шашки з отого чорного пороху № 1, який алхіміки продають.

Він показав на заповнені патронташі на своїх плечах.

— Ви їх підриваєте? — здивувався Ноббі. — Це теж не дуже спортивно звучить.

— Та невже? То спробуй коли-небудь встановити в гнізді пів дюжини шашок, запалити ґноти і пробитися до виходу, перш ніж вибухне перша!

— Це якась гонитва за примарами, сержанте, — сказав Ноббі, коли вони відійшли. — Якісь щури наїлися десь якоїсь отрути, а він їх вполював. І що нам з цим робити? Труїти щурів законом не заборонено.

Колон почухав підборіддя.

— Гадаю, у нас не все гаразд, Ноббі, — промовив він. — Я хочу сказати, всі десь крутяться, щось розслідують, і тільки ми з тобою як два чайники. Ну, тобто ти готовий оце повернутися на штаб-квартиру і доповісти, що ми тут поговорили зі Скаженим Малолюдком Артуром, то це не він, от і вся казка? Ми ж — людські істоти, так? Принаймні я точно людина, і я знаю, що ти, можливо, теж — а плентаємося позаду всіх на світі. Кажу тобі, Ноббі, це більше не моя Варта. Тролі, ґноми, ґорґульї... Ти мене знаєш, я нічого проти них не маю, але чого я найбільше чекаю від найближчого майбутнього — це невеличкої ферми з курчатками. І от я б геть не проти зробити наостанок щось, чим міг би пишатися.

— Добре, і що ми маємо, по-твоєму, робити? Стукати в кожні двері на Бійнях і питати, чи нема в них, часом, миш’яку?

— Угу, — підтвердив Колон. — Ходити та розмовляти. Ваймз завжди це повторює.

— Та там же сотні тих дверей! І все одно ж усі скажуть «ні».

— Ясно, але ми повинні допитуватися.

Часи міняються, Ноббі. Ми говоримо про сучасні методи слідства. Дедукцію. Нині ми мусимо давати результат. Ти ж бачиш, Варта росте. Я не проти того, що старий Щебінь служить сержантом, — коли з ним зблизишся, він непоганий хлоп; але одного дня може дійти до того, Ноббі, що накази віддаватиме який-небудь Гном. Мені-то все одно, бо я вже буду на своїй фермочці...

— Прибивати курчат над дверима, — вставив Ноббі.

— ...а от тобі варто поміркувати про своє майбутнє. З тим, як ідуть справи, можливо, скоро Варті знадобиться ще один капітан. Ну його до біса, якщо він матиме прізвище Міцнорук, чи там Сланець. Тож краще тобі не ловити ґав.

— А ти ніколи не хотів стати капітаном, Фреде?

— Мені? Офіцериком? Я маю гордість, Ноббі. Ні, я не проти офіцерства для тих, для кого це оте, як його, покликання, — але це не для таких, як я. Моє місце — біля простого люду.

— Хотів би я, щоб і моє там було, — понуро мовив Ноббі. — Глянь-но, шо я сьонні вранці знайшов у себе в пошті.

Він показав сержантові картонного квадратика із золотим обідком і прочитав:

— «Її Вельможність Селашіль перебуватиме В Дома сьогодні пообіді з п’ятої години і просить Його Світлість де Ноббса про приємність долучитися до компанії».

— Ох.

— Чув я про цих багатющих старих пані, — продовжував Ноббі пригнічено. — Думаю, вона хоче, щоб я там блазня грав, правильно ж?

— Нє-нє, — заперечив сержант, позираючи на найменш придатну для розваг істоту. — Я про такі штуки начулася від дядечка. «В Дома» означає щось типу невеликої випивки. Це, Ноббі, де весь ваш ноббі-лі-тет тусить. Просто собі випивають, регочуть і говорять про ле-те-ра-ту-ри та мес-тец-тва.

— Я ж навіть не маю шикарного шмаття, — пожалівся Ноббі.

— О, Ноббі, але ж це твоя перевага, — заявив Колон. — Уніформа цілком підійде. Насправді навіть додасть шику. Особливо якщо покажеш себе парубком моторним, — додав він, ігноруючи той очевидний факт, що моторність Ноббі годилася хіба в металобрухт.

— Справді? — Ноббі дещо просвітлішав. — Я ж уже багато таких запрошувань отримував, — зізнався він. — Шикарні картки, такого виду, ніби їх по краєчках погризли золотими зубами. Обіди, бали, все таке.

Колон поглянув згори вниз на свого друга. В його мозку сформувалася дивна, а проте переконлива думка.

— Та-а-ак, — протягнув він, — це ж усе про Зрілість, розумієш? Час спливає.

— Куди?

— Ну-у-у... можливо, все те шикарне жіноцтво хоче видати тебе за своїх дочок, які саме Дозріли.

— До чого?

— Крутіше за графа немає нікого, крім герцога. А герцогів у нас не водиться. І королів ми теж не маємо. Граф Анкський — це було б те, що вони назвали б гарним уловом.

Воістину, в такому формулюванні усе видавалося простішим. Коли замінювати слова «Ноббі Ноббс» словами «Граф Анкський», це не працює. Але все працює, якщо вимовляти просто «Граф Анкський». Мала існувати далеко не одна жінка, яка щаслива була б стати тещею графа Анкського, навіть якщо це передбачало залучення до оборудки Ноббі Ноббса.

— Принаймні точно не одна і навіть, можливо, не дві.

Очі Ноббі сяйнули.