І будуть люди

— І ви, товаришко, задаремно із класовим ворогом панькаєтесь. Не цьому нас більшовицька партія учить!

— А чому? — сміється очима Ольга з отієї затятості.

— Щоб їх не допускати нікуди, ось чому!!

— І Світличного?

— Я не про нього…

— Так він же теж — син попа.

— Ех, Володю, Володю, не з тієї циці ти моню ссеш! — втрутився Ганжа. — Бач, розпалився, аж вуха горять! А того не хочеш подумати, що не всюди парка парити треба… Я теж раніше так думав: раз за куркулем замужем, значить, теж класовий ворог. А виходить, що не так воно просто… Це тобі не на громадянській. Там діло просте. Та й то, коли брали в полон, то розбиралися спершу: кого — до стінки, а кого й відпускали… А ти їх усіх постріляв би, не розбираючись, що і до чого…

Після цього їхали мовчки. Тільки вже аж перед самим селом товаришка Ольга попросила Ганжу:

— Можна пошвидше?

— А що таке?

— Та ноги, здається, замерзли. То боліли, а тепер уже нічого не чую. Мов дерев’яні…

— Так чого ж мовчала! — сказав Ганжа сердито та й уперіщив батогом жеребця.

Промчали селом, підлетіли до ганку сільради. Ганжа зіскочив із саней, підійшов до Ольги:

— Встати можеш? — І, підтримуючи її, щоб часом не впала, вже до Володьки: — Набери відро снігу, неси до сільради.

— He треба, я сама, — пробувала вивільнитись із Василевих рук Ольга, та він її не відпустив, доки й завів до сільради, посадив на табуретку. Ще й нагримав на неї: іди, не комизись!

— Ану, давай ноги!

Став на коліна. Стягнув один чобіт, другий. Вивільнив від тоненьких шкарпеток ноги і став розтирати їх снігом.

— Отак не довго й без ніг остатися! Потерпи, потерпи…

— Зашпори… Аж за серце хватає! — вона стисла щосили коліна, наче хотіла затримати біль.

Витираючи грубим полотняним рушником Ользі ноги, що вже почали пашіти жаром, спіймав себе Василь на тому, що милується ними: такі вони невеличкі, така ніжна оксамитова шкіра! Захотілося стиснути їх у долонях, і Ганжа, збентежений, одірвав од них погляд, звівся, майже грубо сказав, подаючи кожушок:

— На, обгорни!

Ольга, видно, помітила дещо, бо вся спалахнула, підібгала ноги під себе, а потім швиденько закутала їх у кожух…

То було хвилинне збентеження, що скоро й минулося, тільки серед ночі раптом прокинувся Ганжа: так немов хтось його тихенько покликав. Намацав кисет, скрутив цигарку, чиркнув сірником і, наче освітлений, вихоплений із пітьми непевним тим вогником, сплив спогад, як стояв навколішках перед Ольгою. Знову відчув долонями ласкаву оксамитність шкіри, і щось тривожне і ніжне штовхнуло його в груди.

Уранці вже зовсім іншими очима дивився на товаришку Ольгу. Помітив те, що досі проходило мимо його уваги: товаришка Ольга красива! Отією неяскравою, спокійною красою, що не кидається одразу в очі, а неначе бере, легенько і м’яко, за руку та й підводить до себе: придивись, приглянься! Отією милою непоказною красою, мимо якої сто разів пройдеш — не помітиш, як проходиш мимо лугової ромашки, вбираючи очима пишноту маків, що аж пломеніють у червонім цвіту. Тільки ж мак той скоро осиплеться, а ромашка все квітне та квітне, все стоїть у біленькім віночку. І щасливий той буде, хто не поженеться за зрадливим маковим цвітом, а схилиться перед луговою царівною — ромашкою…

Але досить поки що про товаришку Ольгу. Досить. І про Ганжу, про Володьку і Таню, яка готується зараз до уроку: крадькома від Оксена, повернувшись спиною до богів, вирізала з товстелезної біблії цупкий білий аркуш паперу, — треба ж було вивести на чомусь літери «А» і «Б», вивести якомога красивіше, щоб малі Соловейченки мали із чого повчитися, як писати оті літери. Не сміючи й очі звести на ікони, просила у бога прощення: «Не для себе ж зробила це, господи!..»

Тож не будемо їм заважати, а краще займемося ще одним гостем, тепер уже справді нежданим, якого ніхто не чекав, хіба що рідна мати чекала. Бо така вже доля всіх матерів: ждати заблуканих безвісти синів, і з могили їх ждати.

Цей гість не приїхав серед білого дня попутною підводою. Не зліз поволеньки з саней, розминаючи ноги, не знімав повагом високу смушеву шапку, вітаючись до людей. А прокрався темної ночі, коли все небо закуталося в хмари — ні зіроньки, ні іскорки в ньому! — прокрався левадою, раз по раз зупиняючись та прислухаючись, до отого двору, що темнів на краю села відрізаним куснем, зачумленим гніздом: ні битої дороги до нього, ані стежки — замело, занесло кучугурами снігу так, мовби там усе вимерло. Тільки вранці поснується від хати до клуні тоненька зламана ниточка, та й то ненадовго: прилетить пильний вітер, замете, загладить її, і вже наче ніхто й не проходив.

Похилились, повалились колись високі тини, почорніла, попровалювалась колись свіжісінька солома на хаті, безборонно намітають хуги сніг у спорожнілу конюшню. Тільки тримаються ще міцні ворота, збиті з дубових дощок, та навстіж відчинена хвіртка: як одчинила її три роки тому стара Гайдучиха, ждучи свого молодшого, так уже й не зачиняла: підкрадеться Микола вночі, то щоб не стукнув, не грюкнув, не наполохав сусідів, які ждуть не діждуться, аби його упіймати.