І будуть люди

— А хто ж тоді їх устрелив? — захищалась уже Варка.

— От для цього ми й приїхали, щоб вияснить та розібратися…

— Дак вони ж їх різати збиралися!

— Не різати, а тільки кулі дістати. Є у нас підозра на одного бандита, — злукавив Гінзбург. — Але цю підозру треба підтвердити фактами…

— А нащо йому, бандитові тому, батюшку та матушку було вбивати? Він же й пір’їни із чужої хати не взяв!

— А може, на те, щоб підбити вас на виступ проти влади, — відразу ж знайшовся Гінзбург. — Може, це не просто бандит, а замаскований білогвардієць, агент світової буржуазії… — кував гаряче залізо секретар повіткому. — Тож допоможіть нам виявити справжнього злочинця, бо ми не менш зацікавлені в тому, щоб докопатися правди…

Лише тепер, коли Гінзбург відчув, що він переміг, коли навіть найбільш войовниче настроєні жінки, отакі, як оця Варка, що погодитись погодилась, а й досі, бач, не випускає із рук свого трофея — пом’ятої, пошарпаної, з пообриваними стрічками безкозирки голови сільради… коли навіть отакі жіночки сказали мов з примусу: «Що ж, якщо так уже треба… Хіба щоб спіймати отого бандита…», коли й чоловіки, що встигли повернутись до гурту, закивали чубатими головами: «Що треба, то треба… А ми що ж… Ми не проти…», — лише тепер відчув секретар повіткому, в що обійшлося йому оце півгодинне напруження. І йому, хто не переносив тютюнового диму, раптом захотілось курити. Може, тому, що дуже вже сіпалася права щока, прямо-таки витанцьовувала кожною жилкою; може, тому, що тремтіли руки; а може, тому, що весь був розбитий нелюдською втомою і хотілося лише одного — опинитися десь на безлюдді, сісти під якимось деревцем, обпертись об нього спиною, заплющити очі…

Похорони відбулися на третій день вбивства, у неділю, в ясний та погожий день. Сумно бемкав дзвін, терзаючи серця, спливали сльозами родичі забитих. З’їхалося багато духовенства оддать останню шану покійному, зібралося багато людей. З усіх навколишніх сіл, і з Хоролівки, і з Шишаків, і з Великих Багачок — коли влилися в похоронну процесію, то не було їй кінця-краю. Люди йшли, поважні, сумні, а над їхніми головами плинув багатоголосий спів батюшок, перемішаний із маревним димом ладану, голосінням жінок, тягучим бемканням дзвона. І від того, що він бемкав один, так наче скаржився на сумну свою одинокість, ще дужче брало за серце, стискало за горло…

Домовини пливли та й пливли двома печальними човнами над людською річкою, що несла їх вперед, до останньої пристані. Там уже на них чекала широка могила — по крутих обструганих стінах з тихим шерхотом осипалась земля, свіжонамазаною долівкою жовтіло глибоке дно. На довгих сувоях полотна опустяться туди оті човни, стануть один попри одному, щоб і в смерті не розлучатися поміж собою, і, дотримуючись прадавнього, освяченого дідами-прадідами звичаю, кожен візьме в руки землі та й кине донизу: земля вам пером!

На похоронах були Таня й Оксен, була мама і найстарша сестра Танина Ліда з дванадцятирічною дочкою.

Маку весь час вели попід руки, вона ледь переставляла набряклі ноги та все кликала: «Зінонько!.. Зінонько!» Кликала, немов дочка могла її почути та й озватись із домовини. — Таню підтримував під руки Оксен, бо вона не бачила дороги за пекучими мовчазними слізьми. Ліда ж голосила так, що всі найбільше жаліли її: ото побивається, ото крає своє серце! Дочка тримала її за руку, розгублено оглядаючись на чужих, не знайомих їй людей.

Поміж священиків був і о. Діодорій. Не міг не з’явитися, щоб не подумали чогось лихого. І зараз виступав у золотих ризах, вимахуючи срібним кадилом, і обличчя у нього аж чорне, і на нього теж із співчуттям поглядали люди: мабуть, дуже дружили з покійним батюшкою, що отак перевелися! А коли б хто спробував заглянути йому в очі, то не побачив би очей: провалилися вони в чорніючі ями, і тільки моторошний відблиск нагадував про їхню присутність.

Десь позаду, поміж попадями та попівнами, дибала й матушка о. Діодорія: спливала щедрими сльозами. Віронька ж не приїхала, у Віроньки боліла голівка.

Поховавши, повільно розходились. Лише діти пташиними зграями розліталися із кладовища, але що із них візьмеш, скільки там іще того розуму!

Духовенство, родичі та найближчі знайомі похованих прямо від могили попрямували до хати, в якій жив о. Віталій, пом’янути небіжчиків. Приймали печальних гостей Оксен та Ліда: мама, зламана горем, не годилася ні на що, Тані ж чомусь було аж гидко дивитись на наїдки-напитки, що стояли на столі. Щось нечисте, щось образливе вбачалося їй в отому усьому: щойно плакали, щойно тужили, проголошували молитви, а тепер будуть їсти і пити, чавкотітимуть, запихатимуться, набехкуватимуть свої ненаситні утроби!

Тому всі оті сльози, всі слова співчуття та жалю за небіжчиками, що слухала їх по дорозі на кладовище, здавалися зараз лицемірними, нещирими, і вона не могла спекатися враження, що всі оці люди, які товпляться довкола столів, нетерпляче поглядаючи на випивку та закуску, й прийшли, власне, на похорони заради того, аби напитися та наїстися.