І будуть люди

До того ж вона мала бути з мамою. Не могла залишити її одну, безпорадну, згорблену, зморщену, покручену, зім’яту в клубок суцільної розпуки. Мама сиділа й мовчала, так мовби нічого не чула й не бачила, з розпатланим сивим волоссям, що вибивалося з-під чорної хустки, з набряклим вологим обличчям. І така туга, така сумна одинокість віяли од її постаті, що здавалося: доторкнись до неї — так і озоветься болісним стогоном.

Таня причесала їй волосся, запнула, накинула вовняну хустку на плечі і тепер роздивлялася, що б іще зробити для мами хорошого. Вирішила, що не повернеться з Оксеном на хутір, а поїде до мами, захопивши із собою Андрійка: хай розважає бабусю.

Після поминального обіду, коли гості, сп’янілі й ситі, роз’їхались, почали ділити майно.

У отця Віталія родичів не було (батьки померли раніше, брати і сестри порозліталися по білому світу так, що й сліди за ними позамітало), отже, лишилися родичі Зіни: мама, Ліда, Таня та Федько. Федько чомусь не приїхав, хоч йому й послали телеграму, і Оксен розсудив так: все добро, нажите покійниками, треба ділити на трьох — на маму, Таню і Ліду. Щоб було і по-божому, і по-людському!

А ділити було що. Хазяйновита Зінаїда протягом десяти років заміжжя не тільки цілувала та милувала свого чоловіка: по трісочці, по соломинці стягалася на сімейне кубельце, дбаючи про те, щоб було у них не гірше, аніж в людей. І коли Оксен та Ліда повідкривали шафи та комоди, повисовували шухляди, то в них аж очі розгорілися. Фарфоровий посуд, срібні набори ножів та виделок, білосніжні стоси простинь та скатертин, дорогі меблі з полірованого червоного дерева, інкрустовані жовтою та червоною міддю, стільці, крісла й дивани, обтягнені червоним невитертим хромом…

— Як знаєте… Як собі хочете… — сказала мама, коли спробували підступитись до неї за порадою, як ділити. Та й затрусилася в німому плачу.

— Відстаньте! — гнівно кинула Таня, коли звернулись до неї.— Чуєте: відстаньте од мене!..

З усього сестриного добра взяла б тільки ляльку — оту блакитнооку дівчинку з оксамитовим бантом, з по-линялою від часу сукенкою. Та й то не зараз, бо іще ж і не охолола на могилі земля, зігріта в людських долонях. А вони…

Особливо ненавиділа зараз Ліду. За отой її голосний плач, за отой крик на кладовищі над труною, коли намагалася кинутися вслід за сестрою в могилу, а люди, плачучи, її утримували. («Цікаво, чи й справді б отак поривалася за сестрою в могилу, аби не була певна, що хтось її затримає?») А, повернувшись із кладовища, порахувала виставлені на стіл тарілки та чашки, щоб часом не вкрали. Перенишпорила всі закутки, аби часом чогось не забути. І зараз, не приховуючи жадібного тремтіння рук, лічить он простирадла, роздивляється на світло, яке нове, а яке виношене. Хай уже б Оксен… Оксен — чужий, а ця — своя, рідна сестра!

Мама все торкалася долонями очей, наче хотіла пересвідчитись, чи вони ще на місці, і тоді важкі сльозини вислизали з-під її пальців, капали на груди. Таня пригортала до себе стареньку, нашіптувала, наче маленькій:

— Ну, годі, мамо, годі… Що ж поробиш, на те воля божа…

Скільки вони отак просиділи — півгодини, годину, три — Таня не знала. Час немов зупинився, його немов теж прикопали в отій страшній ямі, що поглинула дівера й сестру: простір увесь стиснувся, зібгався у маленький сіренький клубочок, повний похмурої безнадії, безпросвітного смутку. Таня дивилася на маму і думала, як їй, мабуть, важко жити на світі. Одинокій, забутій всіма, а хоч і не забутій, то все одно одинокій, бо вони ж, діти її, розбрелися, хто куди, і вже самі мають дітей, вже самі стали матерями.

А ще важче — втрачати дітей. Дивитись на них, краючись власною безпорадністю, припадати до них, терзаючись власним безсиллям. Бо не можна ні вмерти за них, ні хоча б прийняти оті муки, через які вони пройшли перед своєю смертю. Звивалася б, корчилася б — не переставала б дякувати спасителеві за велику ласку: за те, що дозволив дітям хоч померти безболісно, якщо вже захотів забрати до себе.

Спаситель?.. Який же він спаситель, коли не міг врятувати Зіни? Кому потрібна була її смерть? Кому? А оці мамині муки? Тільки велика грішниця заслуговує на отакі муки, щоб спокутувати свої гріхи! А яка ж мама грішниця?..

Таня аж головою трясе, щоб відігнати богохульні думки.

Тут, на щастя, зазирає Оксен:

— Мама заснули? — тихо запитує він, бо Таня тримає маму в обіймах, ще й голову поклала собі на плече.

— Ні.

— Вже пора б їхати.

— Їхати? Куди їхати?

— Та додому ж.

— Я не поїду… їдь сам… А я із мамою… Я не можу зараз покинути маму…

— Їдь, дочко, я вже якось сама, — озивається старенька, наче зі сну, але Таня заперечує:

— І не видумуйте, я поїду із вами!

Оксен, на подив, не пробує заперечити дружині. Погоджується із тим, що Таня має побути із мамою. Аякже, хто ж маму і втішить, як не рідна дочка!

Був добрий та покладистий, хоч до рани тули.

— То я, Танюшо, швиденько з’їжджу додому, а тоді повернуся та й відвезу вас до Хоролівки.

— Додому? — дивується Таня. — Хіба ти не можеш відвезти нас зараз?

— Та меблі ж, — пояснює Оксен.

— Ах, меблі! — згадує Таня.