І будуть люди

Отак привіталася Таня з усім, що заповнювало її дитинство. Заглянула навіть у колодязь, перехилившись через не таку вже й високу цямрину (а колись же ледь видиралась на неї!), нахилила голову, гукнула: «Ау!» І з далекого дзеркальця виглянуло юне сміхотливе обличчя, немов тільки й чекало на отой поклик. Таня довго й уважно вдивляється в нього, а воно в свою чергу не зводить із неї веселих очей. І коли Таня замислено відходить од колодязя, їй все здається, що ота дівчина і зараз виглядає ізнизу і буде завжди стрічати її, відгукуватись на її поклик. Стрічатиме навіть тоді, коли Таня стане старою, коли, крекчучи й стогнучи, підійде до оцієї цямрини і, насилу зідравшись на неї, каркне охрипло: «Ау!» Дивитиметься на неї, зморщену, посивілу бабусю, такими ж веселими очима, як і сьогодні…

Потім бачили Таню, як стояла біля воріт і все немовби когось виглядала. Як дивилася довго у небо, так немовби хотіла побачити якісь давні зірки. А потім ходила до річки.

Повернулася звідти збуджена, помолоділа, з блискучими очима. Від неї віяло весняною свіжістю, ледь стримуваним чеканням чогось небуденного, чогось незвичного. І вже надвечір, коли сиділа із Андрійком та мамою на ганку, проводжаючи сонце, не витримала, запитала, враз спалахнувши обличчям:

— Мамо, ви не знаєте, де зараз Олег?

— Звідки ж мені, дочко, знати, — байдуже озвалася мама. — Живу сама, ніхто до мене не ходить… Хіба що Уляна зайде: посидимо, помовчимо, ото й усіх наших балачок… А так не виходжу нікуди… Хіба що на могилку до тата… — І по тривалій паузі: — А чого це ти надумалась запитати?

— Так, — сказала Таня, дивлячись на захід. — Просто так, — сказала вона, не відводячи очей від сонця, що вже ховалося за небокрай. І з такою раптовою тугою, що мама аж здригнулася, аж Андрійко задер здивоване личко: — Ох, як мені не хочеться, щоб заходило сонце!..

Промайнув непомітно тиждень. В Тані трохи відійшли хутірські зашпори, вона щаслива була б назавжди лишитися тут, в оцьому будинку, де минуло її дитинство. Мама, Андрійко — більше нікого й не треба. Влаштувалася б у якусь школу, ходила б щодня на роботу, а потім поверталася б додому. І сиділи б вони втрьох вечорами біля самовара, великого, мідного, ще маминого приданого, слухали 6 його муркотливий спів, тихенько перемовлялися б, а то й просто мовчали, приколисані дрімотливим плином часу.

Отакі спокусливі картини не раз відвідували Таню протягом тижня. Але приїхав Оксен, і вона зрозуміла: в неї не вистачить зараз ні сили, ні волі не повернутися з ним на хутір. Не могла боротися з Оксеном, відштовхнути його геть, бо натрапила б руками не на тверду стіну, яку можна штовхати, хай навіть ламаючи руки, а на щось м’яке і мовби податливе; штовхнеш — і зануришся в нього, і зав’язнеш безнадійно у ньому, і не вирвешся з нього.

Мама, яка спершу згоджувалася переїхати до них, в останні хвилини передумала.

— Та ви ж збиралися, мамо!

— І я ж гарбою приїхав, — додав од себе Оксен. — Так би міг бричкою…

— Їдьте, діти, самі,— не поступалася стара. — А я ще трохи поживу тут… побуду…

— Та хто ж догляне за вами?

— А який мені догляд потрібен? Слава богу, не хвора. Ноги ще носять, а поїсти якось стеліпаю… Чи багато одній треба?.. Та й Федя ж… може… приїде…

Тут у мами затрусилося підборіддя, засмикалися сухенькі повіки, і вона, вже не криючи сліз, схлипуючи, як скривджена дитина, зовсім іншим, тоненьким і жалісним, голоском додає:

— Ти ж йому… те… ле… раму… послала…

В Тані в самої запливали очі в сльозах: від жалю до мами, від образи на брата. Адже міг приїхати, міг хоч на день, на годину — рідна ж сестра! А бач, не приїхав, навіть не відповів.

Отак думає Таня про свого невірного братика, і гнівається на нього, і шле йому докори, не відаючи того, що Федько сном-духом не зна про те горе, яке впало на їхню сім’ю. Чи то Таня переплутала адресу, чи роззява листоноша заніс її не тому, кому слід, тільки телеграма не потрапила Федькові до рук. І він, нічого не знаючи, ганяв по губернії, висліджуючи одну невловиму банду.

За цими бандитами не треба було гасати на чолі кінного загону, з шаблюками наголо, з кулеметами на сідлах. Минулися ті милі Федьковому серцю часи, коли у жорстоких січах, у кривавих сутичках знаходили свій безславний кінець гайдуки. Інші настали часи — інші повелися й бандити.