І будуть люди

Цим байдуже було, яка влада над ними, яку вона проводить політику. Тисне багатих чи бідних, дає волю приватникові чи розвиває усуспільнений сектор. З однаковою запопадливістю грабували вони розжирілого непмана й потрошили сейфи державного банку, роздягали до нижньої сорочки першого стрічного, зовсім не цікавились, до якої партії він належить, яких політичних переконань дотримується. Грабували по великих містах, по містечках і селах, і з ними було не легше боротися, аніж з колишніми «батьками». І не раз вулицями того чи іншого міста лилася тужна мелодія, і над головами суворих, мовчазних міліціонерів пливли оббиті червоним домовини, а потім над свіжими могилами проголошувалися палкі революційні промови, лунали салюти. Мертві лягали в могили, а живі, підперезавшись потугіше, насунувши кашкета на лоба, заховавши нагана за пазуху чи в кишеню, знову вирушали на небезпечне оте полювання, де в будь-яку хвилину мисливець може стати дичиною і вже навкруг нього свистітимуть кулі. Або ще гірше: підстережуть у темному закутку, вдарять гострою фінкою — зникнуть лиховісними тінями. А ти упадеш на тверду негостинну бруківку, так і не встигнувши вихопити зброю, а ти затискатимеш долонею рану, і кров битиме пекучими струмками крізь твої міцно стулені пальці. Отак і лежатимеш, напівживий, напівмертвий, отак і конатимеш, і перед твоїм згасаючим зором пливтиме червона труна і схилені голови твоїх побратимів по зброї…

Тож ридайте, оркестри, голосіть мідно, труби, болісно гупайте, бубони, роздирайте небо, салюти: точиться невпинна боротьба, збираються криваві врожаї!

Федькові поки що не судилося впасти отак на бруківку. Чи то іще доленька не запаслася дошками йому на труну; чи то самій смерті набрид, граючись із нею в «уловиш — не вловиш», так набриднув, що вона, вже тільки уздрівши його нахабного вуса, мерщій бере косу на плечі, та, плюючись, забирається геть; чи то видублену шкіру його вже не брала ні фінка, ні куля, тільки, мабуть, потліють всі бубони, позеленіють всі труби, доки діждуться його хоронити. Вже не один бандит, прошитий Федьковою кулею, «зіграв у ящик», вже не один майстер «мокрого діла», для якого вбити людину — що раз чхнути, клявся-божився, що умре, а таки намотає Федькові кишки на свою фінку, І він таки дотримував першої половини своєї клятви — помирав, а щодо другої, то, як бачите: іде собі Федько по землі, йде й посвистує повними, червоними, жадібними до життя та жіночих поцілунків губами. Все на ньому немов щойно з крамниці, все горить, блищить, порипує — аж очі у себе вбирає! Вже йому діставалося од строгого начальства за надмірне оте франтування — влітало не раз, та все одно не помагало нічого. І начальство махнуло на нього рукою. Тим більше, що Федько немов народився для найнебезпечніших справ: де тільки пахло смаленим, туди й посилали Світличного!

Цього разу доручили Федькові знешкодити особливо невловиму банду, що стала кошмаром для начальника губміліції: ватажок банди взяв за звичку після кожного грабунку посилати йому листа.

Починав завжди з привітання, називаючи начальника колегою.

— Колега… Який я йому, паразиту, колега! — кипів начальник, читаючи чергового листа. — Ти тільки послухай, що він, розсучий син, пише: «Виправляючи помилку Радянської влади, ми змушені були сьогодні експропріювати ще одного буржуя-непмана. Взято нами тисяча шістсот двадцять сім нетрудових карбованців, три золоті годинники, п’ять золотих каблучок (одна — з діамантом). Буржуй при цьому дуже переживав, але мої асистенти прочитали йому популярну лекцію з політекономії, і він заспокоївся…» Іч, які грамотні!.. «Так що вітаю вас іще з одним пролетарем — колишнім буржуєм. Хай живе світова революція і ви, товаришу начальник, наш добрий захисник!..» Ах, розсучий син! — аж синів начальник. — Ах, паразит! Захисника знайшов!..

Фиркав, як кіт, у сиві вуса, вимахував листом перед Федьковим носом:

— А ти куди дивишся зі своїм карним розшуком? Ждеш, поки бандюга оцей ославить нас на всю Україну?

— Я не жду, — почав Федько, але той не дав йому говорити.

— От що, Світличний: даю тобі два тижні. Або ти приведеш мені оцього «колегу», або прощайся з посадою! Бо мені вже оці листи ось де сидять! — поплескав себе по сизій шиї начальник.

Відтоді минув тиждень, а Федько все ще ходив з порожніми руками. Ватажок банди, отой «експропріатор», той «колега», виявився до біса кмітливою людиною: жодного разу не ночував в одному й тому ж місці, немов граючись, вислизав од Світличного і тепер адресував листи не тільки начальникові, а й Федькові, величаючи своїм надійним охоронцем.