І будуть люди

Батьківський отой заповіт не впав на камінь: як тільки Івась зіп’явся на ноги, так і почав вимахувати дерев’яною шабелькою, виструганою татусем із соснової дощечки.

Ось і зараз став на порозі: волосся войовничо стирчить, очі горять, а шаблюка вся у зеленому — стинав, либонь, калачикам голови. «І що воно виросте з нього, — журиться Олеся. — Буде такий же харцизяка, як і татусь». А «харцизяка», забачивши тата, враз випустив шабельку, кинувся до Федька, обхопив йому ногу.

— Ото ти так скучив за мною? Так чекав свого тата?

Івась ще дужче заривається личком в татове галіфе: тільки і видно глибокий брехунець на потилиці. Федько, взявши на руки сина, довго носить його по кімнаті, підкидає до стелі. Потім запитує:

— Ну, синку, покажи, чого ти тут навчився без мене.

Івась злазить із рук, біжить до лавки, вигрібає з-під неї дощечку й паличку, приклада до підборіддя та й водить паличкою, неначе смичком. Грає отак на «скрипці», приспівує:

Циги, циги, ла-ба-бом,Накладу я нам обом!

— Оце спасибі! Оце порадував тата! — регоче Федько.

— Та чи ти, чоловіче, сказився! — аж руками сплескує Олеся.

— А що ж тут такого: пісня як пісня…

Натішившись сином, Федько дає йому цукерку, штовхає легенько в потилицю:

— Біжи, синку, гратись надвір…

Сів до столу, почмихав у вуса, ласкаво покликав дружину:

— Олесю, йди-но сюди!

Посадив її на коліно, пригорнув, і коли вона, поклавши голову на чоловікове плече, заплющила очі, полоскотав вусами їй шию, пошепки запитав:

— Знаєш, що я зараз подумав?

— Що? — ледь ворухнула губами Олеся.

— Що ти у мене найкраща. Від усіх жінок найкраща!

Олеся тільки зітхнула, ще міцніше притулилася до Федора.

Та сімейна ідилія тривала недовго: вже такої чортячої вдачі був Олесин чоловік, що не міг не зруйнувати гніздечко, яке щойно сам викладав м’яким та ласкавим пушком!

Другого дня рано-вранці, ледь піднявшись із постелі, Федько сказав дружині:

— Да, мало не забув: приймай завтра гостей.

Олеся так і обмерла: боженьку ти мій, яких ще гостей?

— Та отих… — досадливо морщиться Федько. — Що я запросив. Хіба я тобі не казав?

— Коли ж ти мені про це казав?!

— Гм… Ти диви… А я чогось думав, що казав, — щиро здивувався Федько. — Ну, тепер уже нічого не зробиш, вже пізно…

— Скільки їх хоть буде? — мало не плакала Олеся.

— Скільки? — Федько почухав потилицю, зачудовано подивився на жінку. — Та що ти до мене пристала: скільки та скільки! Що я їх, чортів, рахував?.. Скільки прийде, стільки й буде! Може, десять, а може, і двадцять…

— Двадцятеро! — жахнулася Олеся. — Та чим же я їх нагодую?

— Заріж курку…

— Тата свого заріж!.. Ти купував її, ти ростив, що збираєшся різати? Тільки й хазяйства того, що десятеро курей… Дитина хоч яку крашанку з’їсть, а ти своїм гостям стравити їх хочеш.

— Я ж не кажу: всіх заріж, — пробував умовити дружину Федько. — Вибери пару, які найгірше несуться, та й заріж…

— Так у мене ж і рука на них не підніметься…

— Тоді ріж півня, якщо тобі курей жалко…

— Півня?.. А курей хто, ти будеш топтати?

— Як треба буде, то й потопчу, — спробував відбутися жартом Федько, але дружині, видно, було не до жартів:

— Не буду я різати півня!

Федько почав наливатися гнівом. Грізно звелися над переніссям брови, вовчими вогнями загорілися очі. Раніше Олеся відразу б притихла, поступилася б, але зараз, осліплена жалем за отими зозулястими, не бачила, яка гроза збирається над її головою: сама червона не менш, аніж Федько, мотала затято головою:

— Не буду!

— Востаннє питаю: будеш?

— Не буду!

— Не будеш?

— Не буду!

Важко дихаючи, Федько хряснув кулаком по столу:

— А, не будеш? Моїх гостей частувати не будеш?!

Садонув ногою двері, скаженим котом вимівся з хати.

Олеся так і обмерла: серце зайшлося, в грудях похололо.

Стукнули-грюкнули двері — Федько мовби з чортячого яйця вилупився: вуса стирчать, очима так іскри і креше! Побігав, побігав по хаті, сів, став лаштувати цигарку, І, вже затягнувшись, сказав, не дивлячись на притихлу дружину:

— Іди, вибирай, які тобі до вподоби!

В Олесі все так і обірвалось усередині! Вибігла з хати, метнулась до курника. Ой леле! На всіяній пір’ям долівці зозулястою купою лежали всі кури, а зверху, догори лапами, півень. Всім, всім поскручував голови, жодної не пожалів, душогуб!

До обіду плакала Олеся, патраючи нещасних курей. Кляла свою лиху доленьку, яка зв’язала її з оцим волоцюгою, що як повіється на всі чотири, то тільки його й бачиш. А ти, дурна жінко, сиди, виглядай, а ти надривай своє серце тривогою та суши свої очі безконечним отим вигляданням, питай в кожної грудочки на дорозі, чи живий та здоровий, чи, може, уже й немає на світі! Отака їй ласка за свою вірність та любов! Бач, йому гості дорожчі, аніж дружина, «то скрути вже й мені голову та й подай разом з оцими курми їм на стіл»!

Федько слухав-слухав, а тоді надів картуза, посунув у місто. Повернувся аж увечері. Побачивши сина, що довбав біля воріт ямку, запитав:

— Де мати?

— Там, — показав заклопотаний Івась у бік хати.

— Курей, значить, порає. А не плаче?

— П’яче…