Читаем І будуть люди полностью

Просунувши голову у вузенький отвір, Федько пильно оглянув двір. Там було порожньо, тихо. Навіть із будинку, що позатуляв свої вікна важкими віконницями, жодного звуку. «Хитро придумано, нічого не скажеш: вози — в клуню, коней — у стайню, а самі — в хату та в постіль. Спробуй знайти!..»

Федько трохи пождав: чи не з’явиться іще один вартовий? Але вартового не було. Видно, Артист вирішив, що й одного досить. Що ж, тим гірше для нього. Федько ступив у двір, обережно підійшов до хати, притулився вухом до віконниці: за нею нітелень! Тихенько поторгав клямку — двері, як і сподівався, були замкнені.

Що ж робити? Не стовбичити ж отут до самого ранку?

— Ану, покличте Сидоренка. Якщо бандит оклигав — тягніть і бандита.

Бандит таки оклигав. Ішов якось дивно, розкарякувато, мов аж пританцьовуючи: передбачливий Сидоренко не тільки зняв із нього пасок, а й пообрізав усі гудзики.

— У вас солома є? — запитав Світличний у чоловіка, — Та чого доброго, а соломи хватає…

— Тягніть оберемок. Хлопці, ідіть хто-небудь, поможіть…

Доки ходили по солому, Світличний допитував бандита:

— Артист тут?.. Тільки не здумай брехати — шкуру спущу!

— Та чого б це я мав перед вами брехати! — аж образився бандит. — Тут Артист…

— Скільки ще з ним?

— Семеро… Та хазяїн… Та дві дочки…

— Дівчата дорослі?

— Та вже годні… Старша — Артистова маруха…

— Ага… Принесли? — це вже до чоловіка. — От і добре… А тепер — крутіть, хлопці, віхті. Та не жалійте соломи — ладнайте побільші…

Хлопці скрутили не віхті — віхтища, хто скільки здужав.

— Ставайте по двоє біля вікон. Сірники в усіх є?.. Як махну рукою, підпалюйте віхті і розмахуйте чимдуж перед вікнами. Ясно?

Поки хлопці розходилися, Федько знову до бандита:

— Кричати вмієш?

— А що, будете бити?

— Як будеш отакий розумний, то й усиплю! Я запитую: вмієш кричати?

— Та вроді б вмію…

— Твоє щастя. Тож як я скомандую, стукай у вікно і гукай щосили: «Горимо!..» Зрозумів?

— Як же я постукаю: штани ж упадуть!

— Чорт із ними, з штанами, потім піднімеш!

— А помилування буде?

— Буде, буде… Залежно від того, як кричатимеш… Сидоренко!

— Я.

— Стій біля нього, припильнуй, щоб не гукав чого зайвого.

— Та що я, маленький? — знову образився бандит, але Світличний уже не звертав на нього уваги: з рештою хлопців, що не тримали віхті, кинувся до дверей. Вийняв наган, зсунув картуза аж на потилицю, махнув рукою: починайте!

Дружно чиркнули сірники — віхті запалали яскравими смолоскипами, аж кривавими відблисками вкрилася хата.

— Пожа-а-ар!.. Горимо-о!.. — заревів бандит, барабанячи по віконниці з такою запопадливістю, що стіна загула, наче бубон.

В хаті за якусь мить залунали тривожні голоси, грюкіт.

Одна із віконниць враз вистрелила прогоничем, розпахнулись із тріскотом та з дзвоном рами (шибки так і посипались!) — міліціонери, що вимахували віхтями, відскочили вбік. А з хати почали вилітати кожухи, піджаки, платки, чоботи, подушки: хазяїн рятував від вогню добро.

В сінях залунав тупіт, двері нагло відчинилися, і в двір вискочили простоволосі, в довгих нічних сорочках дві хазяйські дочки. А за ними сипонули бандити: хто в підштаниках, а хто вже і в штанях, хто взутий, а хто босоніж, тримаючи взувачку в руках. Їм ставили підніжки, бандити сторч летіли на землю і не встигали отямитись, як уже не могли й поворухнутися: руки — за спину, мордою — в землю, лежи і не диш!

«Другий… третій… четвертий… шостий…» — рахував про себе Федько. І тільки встиг подумати: «А де ж сьомий та восьмий?» — як із сіней ударив постріл, і один із хлопців, що необережно вийшов навпроти дверей, зігнувся, вхопився руками за живіт та й пішов-пішов спотикаючись…

— Віхоть! — заревів Світличний.

І коли йому ткнули до рук розпалений віхоть, він, уже ні про що не думаючи, стрибонув до сіней, пожбурив сніп полум’я й іскор поперед себе. Над головою у нього оглушливо гримнув постріл. Другий… Федько, пригнувшись, з усього маху кинувся в ноги, на блискучі хромові чоботи. Ударився об них усім тілом, збив, повалив, з котячою спритністю вивернувся, не випускаючи чужі ноги із рук. Рвонув догори, так що все тіло Артиста злетіло в повітря, а потім ударив ним об долівку — головою об тверду, наче камінь, долівку!

— Стріляти, гад?! Стріляти?!.

І вже хлопці, що забігли та освітили сіни, відняли у нього помертвілого ватажка банди…

Артист лежав зв’язаний на возі, а бандити юрмилися довкола збитою отарою, похмуро просили Світличного:

— Дайте ж хоч одягнутися…

— Нічого, ви й так красиві,— відповідав їм Федько. — Пройдіться, прогуляйтесь по вулицях, нехай люди подивляться, які ви вояки!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза