І будуть люди

Відгоріли, відпалали солом’яні віхті, розсипалися колючими іскрами, а разом з ними погасло життя і в отого міліціонера, що так необережно підліз під Артистову кулю: лежав на другому возі, випроставшись на весь зріст, наче примірявся, чи вміститься, коли його повезуть незабаром до могили. Він бліднув і бліднув. І небо над ним теж блідло. Тільки небо блідло для того, щоб незабаром вбратися в усі барви життя, а на його обличчя невмолимо, невідворотно лягала вощана фарба смерті. І коли він вдихнув востаннє… і ще раз вдихнув… і ще раз… наче збирався пірнути… коли затремтів усім тілом, потягнувся, занімів… і обличчя його враз стало недоступне та строге, Федько зняв картуза, а за ним потяглися до своїх картузів інші працівники карного розшуку. Так вони й стояли, застиглі й суворі, не зводячи погляду з свого товариша…

— Ну, ладно, — сказав Федько, надіваючи картуз, і голос його тремтів, і посмикувались вуси. — Вези! — наказав їздовому, що сидів на передку. — Вези, тільки так, щоб ніде ні стукнуло, ані грюкнуло. Вези і думай, що він ще живий… А оцих, — показав Федько на бандитів, — оцих женіть, як скажених собак. І хай дякують своєму злодійському богові, що зараз не дев’ятнадцятий рік і зустрілися ми не на фронті!..

Підійшов потім до нажаханих сестер, що стояли осібно, притулившись одна до одної, тремтіли чи то від страху, чи від ранкової свіжості.

— Плачете? — запитав. — Пізно почали плакати, дівчата! Раніше треба було плакати!

— Ми не винні! — дружно зарюмсали сестри. — То тато!

— Хіба тільки тато? А з Артистом — теж тато лежав?

Сестри нічого на те не відповіли, тільки ще міцніше притулились одна до одної, з ляком дивлячись на Федька. І в Світличного мимоволі стислося серце, він гмикнув, посмикав себе за чорнющого вуса:

— Родичі є?

— Дядина.

— Дядина… Теж мені родичка — дядина! Де живе?

— У Шишаках.

— У Шишаках!.. Дядина… І ви думаєте, зрадіє вам ота дядина?..

Ще походив, ще пофиркав у вуса: не хочеться, ох, як не хочеться вести дівчат у тюрягу! В тюрягу чи в бупр — все одно за грати, все одно подалі від світла, од свіжого повітря. Та хіба ж тюрми на те будувалися, щоб у них гноїти молоденьких дівчат!

— Дядина… гм… дядина… А дорогу знайдете?

— Знайдемо! — в один голос дівчата.

— То йдіть, вдягайтесь. Щоб за годину і духу вашого тут не було!.. Ну, чого стоїте?

Та й пішов сердито із двору на вулицю, де на нього чекали працівники карного розшуку. На нього і на отих сестер. Тільки не діждуться дівчат його хлопці. І начальство Федькове не діждеться. Хай хоч і посиніє, а не діждеться!

— Пішли! — скомандував Федько та й рушив із таким виглядом, наче не бандитам — йому сідати до в’язниці…

День похорону Зіни й Віталія застав Федька у дорозі: повертався з чергового відрядження додому. І в той саме час, коли під спів батюшок, під голосіння жінок дві домовини опускалися в могилу, Федько, який не знав і не відав, реготав із веселих історій, що їх розповідав сусід по купе. А потім, насміявшись до сліз, зійшов на вокзалі в Полтаві — енергійний, веселий, бадьорий, радий обійняти весь світ, всіх оцих людей, що кудись поспішають, чогось метушаться, а він, Федько, повертається після вдалого відрядження додому.

Над усе любив пускатися в мандри. Поїздом, на коні — байдуже чим, аби лиш подалі, аби лиш подовше, щоб стрічали нові й нові люди, розгорталися інші й інші картини. Циганська кров не давала спокою, все кудись кликала, звала, і родитися б Федору циганом; сів би на передок обшарпаної кибитки, виставив би під палюче сонце, під пекучі морозні вітри смоляним волоссям порослі оголені груди та й рушив би по білому світу, Од села до села, від міста до міста, степами й лісами, і не було б кінця-краю отій дорозі, і зорі світили б йому щоночі, й багаття палало б перед його очима, таке ж неспокійне, рухливе й живе, як і сам господар. Та що поробиш: не судилася Федькові циганська доля, понесло його у міліцію. Але й тут він не тужить: бач, як чеше пероном, так і шниряючи на всі боки чорнющими, повними неспокійного вогню очима!

Помітив дівчину, яка стояла біля розпису приміських поїздів, записуючи години, зупинився. Дівча як дівча: сотні отаких стрічаються щодня на вулицях, а Федькові здається, що ця — найкрасивіша. Постояв, посвітив на неї очима, а потім:

— Пробачте, ви не записали найважливішої години…

Дівчина звела на нього здивовані очі.

— Години, коли ми з вами сьогодні зустрінемось.

Усміхнувся, козирнув, дзенькнув шпорами і пішов, а дівчина ще довго дивилася йому вслід. Так, наче поривалася запитати: «Яка ж та година, що ми маємо зустрітися?..»