Читаем І будуть люди полностью

— Плаче, — сказав скрушно Федько та й посмикав себе за вуса. — А спитати: з-за чого? Ну, звернув там якій курці голову, так вони все одно ж рано чи пізно поздихали б…

Розкуйовдив синові чубчик:

— Послухай, сину, розумного слова: виростеш — не женися!.. Бо немає на світі химернішої личини, аніж баба. Всю свою душу за тебе віддасть, а за ганчірку — повіситься! Так що не женися, Івасю…

Синок витирає під носом «козу» і не каже татові, послухається він його поради чи не послухається. Федько ж плентає до хати, де порається заплакана Олеся, даючи лад своїм зозулястим. Вона все ще лиха на свого чоловіка, все ще повна образи, тож Федькові не лишається нічого іншого, як бовкнути:

— Не буде завтра гостей.

— Як не буде?

— А отак… Я їм передав, щоб не приходили…

Олеся, видно, з великої радості, починає сміятися.

Дивиться на курей, обпатраних, обсмалених, приготованих до смажіння, і гірко сміється.

— Ні,— каже зрештою вона, — такого, як у мене, чоловіченька ще зроду-віку не було та й не буде!

— О, знову не вгодив!

— А ти подумав своєю головою, де ми оце подінемо? Хто їх їстиме?

— То що — знову кликати гостей?

— Про мене, — махнула втомлено рукою Олеся. — Клич хоч із всієї Полтави. Мені тепер все одно…

«Пересердилась», — зрадів Федько, бо не любив, страх не любив, коли хто носив довго важке серце. Ну, спалахнув гнівом, ну, наколов дров, але щоб налитися жовчю, носити в собі нерозтрачену лють… Ні, цього Федько й сам не міг, і в інших не переносив!

І радий, що сварці кінець, простягнув Олесі пакунок, принесений з міста:

— А подивись, що я тобі купив.

Олеся мовби нехотя, мовби аж силувано розгортає пакет та й дістає справді-таки несподіваний, царський дарунок.

— Федю, де ж ти його дістав?

Забувши про зозулястих, побігла до люстра, тримаючи в руках відріз розкішного, темно-бордового шовку.

— Де ти, Федю, узяв?

Повертається перед люстром і так і сяк, прикладав, приміряє, і райдужні барви відбиваються в її щасливих очах.

— Їй-бо, всю получку вгатив! Ну хіба ж можна отак тратитись!

А Федько стоїть, потішений, збоку, а Федько радісно блиска зубами — очей не зводить з Олесі. Бо вона сама, напевно, не здогадується, як похорошіла од того дарунка, якою красивою стала.

День, який так печально почався і який так щасливо завершився, не міг сплинути в минуле, не відзначений якоюсь небуденною подією. І Федько, пригорнувши Олесю, сказав їй на вухо:

— Давай заночуємо в саду проти неба… Як в оту першу ніч…

Нагодувавши та приспавши Івася, поцупив Федько у господарів оберемище сіна, а Олеся винесла ковдру, кожуха і дві подушки та й послала в саду, за хатою.

Стояла ота тиха замріяна ніч, коли все довкола спить і не спить, завмерло і рухається, зникає й з’являється в маревному, розсіяному світлі сріблястого місяця. Коли зорі опускаються на землю, вогняними плодами зависають на віттях дерев, а дерева виростають до неба. Коли найгустіша темрява стає прозорою, а прозорість огортається пітьмою. Коли важко розібрати, де кінчається тінь і де починається річ, що відкидає тут тінь, — навіть вони, здається, весь час міняються місцями — тихо, беззвучно, безшумно. Коли найслабший поклик відлунює трепетно в щонайдальшому закутку, коли навіть чутно, як свистить крилом птах, повертаючись запізніло до свого гнізда. Була ота чарами напоєна ніч, коли відтають найчерствіші серця і навіть до старих, втомлених життєвим сум’яттям людей повертається молодість. І щасливі ті люди, які не душаться в отакі ночі в тісних кімнатах-конурах, не вбехкуються у подушки та перини, не задихаються в ядушливому диму сонних кошмарів, а усім тілом своїм зливаються з довколишнім світом. Молодими, бадьорими, радісно оновленими просинаються вони на світанку.

Такі ночі обирають закохані.

Федько лежить, заклавши руки під голову, зирить у небо. Над чим він замислився? Які думки кружляють у його голівоньці?

Якийсь легенький повів торкає його лице, якийсь таємний порух, що невідомо, звідки прилинув, куди полетить, але й він не в спромозі порушити Федькову замисленість. І навіть Олеся, що лежить поруч і дивиться на нього, навіть вона не сміє розбудити Федька від отої задуми. Вона тільки дивиться на нього і думає, якою ласкавою була до неї доля, що звела її із Федьком, і що ні в кого, ні в кого на світі немає отакого чоловіка.

Та ось Федько поворухнувся, перевів на дружину мерехтливі очі свої, й Олеся, вдячна йому за оцю ніч, за те, що він є на світі, пригорнулась, поцілувала у щоку і, не знаючи вже, як і віддячити йому, ще раз запитала:

— Федь, ти ж покличеш гостей?

— Покличу, — відповів їй нехотя, бо йому, мабуть, зараз були байдужі і оті гості, і все на світі, крім цієї ночі, та дерев над головами, та місяця в небі, та золотистих зірок. Потягнувся, склепив повіки. Вона теж заплющила очі, поринаючи в солодку дрімоту, але навіть вві сні радісно відчувала на своїх грудях гарячу, важку чоловікову руку…

Отак вони й спали, заколисані ніччю, — вся земля була їм колискою, що тихенько погойдувалась, і порипували сріблясті вервечки, прип’яті до місяця.

З ранковою поштою прийшов лист від Тані.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза