І будуть люди

— Товаришу Ляндер, у мене до тебе велике прохання! — притискає до грудей кулаки Світличний. — Візьми і мене з собою!

— Що ж, — подумавши, погоджується Ляндер. — Це можна… Приходь о десятій вечора… Ні, краще в одинадцять… Десь о цій годині і вирушаємо.

Федько бере себе в руки. Дістає портсигар, клацає кришкою:

— Палиш?

— Дякую, у мене свої.

Закуривши, запитує:

— Звідки ти про нього дізнався?

Ляндер робить таємниче обличчя. Він би з охотою… З великою радістю відповів на оце запитання, але є речі, про які навіть йому, Світличному, він не має права розказувати…

— Розумію, — каже Світличний, — І в нас буває таке… Тоді до вечора!

— До вечора.

Ляндер проводжає гостя аж до порога — честь, що її заживає не всякий! — всміхається на прощання. Потім, зачинивши двері, сідає до столу, й усмішка сповзає з його лиця полинялою завісою. Має тепер заклопотаний, ба навіть невдоволений вид: щось непокоїть його, одна і та ж думка набридливо в’язне до нього. Думка про Гінзбурга. Про Григорія Гінзбурга, секретаря повіткому, одноплемінця, який, однак, став йому гіршим ворогом, аніж усі оці ганжі, разом узяті. Та й який він одноплемінець! Ам-хаарець,[1]

представник отієї черні, про яку Ляндерів батько любив говорити, посилаючись на талмуд: «Сказав Елієзар: ам-хаарцю можна роздерти ніздрі у день всепрощення, який збігається з суботою. Сказали йому учні його: вчителю, говори — зарізати…»

Мудрі учні, передбачливі учні, тільки чому ж вони у свій час не зарізали далекого пращура Гінзбурга? Не мав би зараз Ляндер отакої сухоти, не побоювався б за своє майбутнє, за свою кар’єру, що так щасливо розпочалася! Гінзбург наче затявся в останній час зжити його зі світу. Коситься з такою підозрою, наче він, Ляндер, і є отой найголовніший ворог Радянської влади, із яким треба в першу чергу покінчити.

«А може, він щось пронюхав про батька? — аж холоне Ляндер. — Про оті його запільні гешефти, про які навіть я, його син, тільки догадуюся?..»

До цього Ляндер волів нічого не знати, нічого не помічати. Заплющував очі на те, що живуть вони не по його скромній зарплаті — по отому максимумові, який встановлений для членів партії. Що оті всі гуси і кури, риба й крупчатка, отой весь достаток припливають до їхнього дому з якихось незаконних джерел. Переконував себе, що оті всі людці, які крутяться довкола їхнього тата, про щось перешіптуючись, про щось переморгуючись, щось дістаючи з-під поли, щось під полу ховаючи, — просто-напросто добрі татові знайомі, які зайшли до нього на хвилину почесать язиками. Але хіба переконаєш у цьому навіженого, непоступливого Гінзбурга, коли він про все те дізнається?

А може, й дізнався?.. Ляндер аж чоло витирає при одній тільки думці про таку можливу халепу. Треба суворо наказати папаші покінчити з усіма гешефтами!

Але Ляндер нутром відчуває, що між ним та Гінзбургом добром не скінчиться. Рано чи пізно, а хтось із них полетить. От тільки хто? В руках у Гінзбурга зараз досить козирів, але чи всі оті козирі підуть у гру? До того ж він, Ляндер, теж не сидить склавши руки, він теж запасається потрібного картою…

Перший, щонайкрупніший його козир — дружба із головою повітової ради, з отим, що «класового ворога за сто верстов нюхом чує». З Митрофаном Онисимовичем Путьком, який вважає, що надто вже Гінзбург цяцькається з класово чужим елементом як у місті, так і на селі. З отими усіма приватниками, з куркулями, з так званими культурними господарями.

— Ти зрозумій, товаришу Ляндер, кожен із них на нашу владу робітничо-селянську чортом дише. Наплодимо буржуазії, як тої гнидви, а тоді спробуй її вичесати!.. А я б її зараз, коли ще не так розплодилася, — до нігтя, до нігтя! Щоб і сліду не лишилося!.. І щось мені не наравиться наш секретар, дуже, скажу тобі, не наравиться. З отими середнячками отак розмовляти треба! — стискав щосили кулак. — Пуповину їм рвати треба, від отієї проклятої дрібнобуржуазної власності видирати!.. Була б моя воля, я з ними… А Гінзбург всякі там фіглі-міглі розводить, як із балуваною дівкою… Не вірю я, щоб це із центру йшло.

Ляндер охоче погоджувався. Ляндер тактовно притакував. І, вибравши слушну хвилину, ніби між іншим, кидав іще один камінець в город секретаря повіткому:

— І з вами він щось рахуватися не хоче…

— Не хоче? — ощетинився Путько.

— А дуже часто із вами радиться, Митрофане Онисимовичу?

— Ну, мені те до одного місця, лиш би правильну лінію гнув. А на остальне мені наплювати й розтерти!

«Ой не байдуже! Зовсім не байдуже!» — мружився Ляндер.

Не раз і не два отак розмовляв із Путьком. І тепер уже не минає й дня, щоб голова повіткому та не подзвонив до нього:

— Трудишся?.. На посту?.. Ну, трудись, трудися, бо нами Радянська влада тіки й держиться. — І, покашлявши в трубку, додавав: — Ти от що: як ослобонишся, заходь до мене… Прямо до кобинету…

«Отакі козирі, товаришу Гінзбург, у мене є проти тебе! Подивимося, чиї сильніші, чиї переможуть!»