І будуть люди

— Бачив? — та й показав очима на локомобіль, що, вичищений, витертий, змазаний мастилом при кожному гвинтику, аж горів навпроти сонця своїми крутими дужими боками.

Гінзбург з повагою, так мовби локомотив був живою істотою, поплескав машину по боці:

— Волик, що треба! — І відразу ж напосівся на товариша: — А ти чого дорогу додому забув? Там твої старі вже спокій втратили.

— Давно у них був?

— Оце від них… Біжи до дрожок, там тобі мати чисту білизну передала.

— Оце спасибі! — зрадів Петро. — Хоч переодягнуся у чисте, а то на мені геть усе перетліло, — та й пішов перевальцем до дрожок.

Аж тоді Ганжа, що делікатно стояв осторонь, підійшов до Гінзбурга:

— Заночуєш у мене…

— Дякую, я вже з Петром, — відмовився Гінзбург.

— Ольга узнає, вона мене й з хати вижене, — наполягав Ганжа.

— Не вижене… Вітай її, завтра побачимось. — І, щоб покінчити з розмовою, гукнув до Петра: — Ти скоро там? Бо завтра ж рано вставати.

Спали неспокійно, тривожно: боялись заспати. Петро разів зо три схоплювався, чиркав сірником, дивився на годинника, і Гінзбург теж просинався, а потім довго не міг заснути: як не бадьорився, як не вдавав із себе веселого та безтурботного, а все ж не міг забути товаришки Ольги…

Ще світанок не проклюнувся на сході, як вони вже були на ногах. Хлюпнули на обличчя водою, нашвидкуруч поснідали, вийшли надвір. Брели темною вулицею, мимо сонних хат, що вже продирали заспані, червоні зі сну очі, поглядали невдоволено на перехожих: а кого то чорти носять так рано?

Петро відразу ж подався до локомобіля. Гінзбург став, піджидаючи людей.

Прямокутний тік з усіх боків оточували більші й менші скирти — як у кого вродило, хто скільки посіяв. Стояли, дивилися на маленьку супроти них молотарку і мовби аж похитували гостроверхими головами: як же ти із нами, нещаснице, справишся? А отого он бачили! — хвалькувато показувала на локомобіль молотарка. Локомобіль же не встрявав до їхньої німої перепалки: розтуляв ненаситну пащеку, ковтав поліняку за полінякою, і у величезній чорній утробі його вже гуло, булькотало, шипіло, а над трубою, в густій металевій сітці, билися іскри. Сітку оту припасував до труби Петро, щоб вберегтися од пожежі. Чаклує біля локомобіля з маслянкою в руках, до когось гукає:

— Пас приніс?

— Ні.

— А чого не приніс?

— Дак ви ж учора казали тільки однести. А щоб приносити…

— А голова в тебе для чого на плечах? — сердився Петро. — Біжи ж мені зараз по пас, щоб одна нога була там, а друга — тут!

— Та біжу.

І мимо Гінзбурга протюпала поволеньки постать.

До локомобіля почали підходити дядьки. Статечно віталися, діставали кисети, закурювали. Жінки ж збилися в гурт подалік, позирали на Гінзбурга, тихенько перешіптувались, пересміювались.

— А он і голова наш іде. Та ще й з головихою… Видать, заспали…

— Та воно й не диво! — підхопили лукаво дядьки. — Біля молодої жіночки…

— Кха… кха… Та й тютюн же міцнющий у тебе, Свириде! Де він такий і росте? — це вже Ганжа наблизився.

Гінзбург почервонів так, мовби із нього незлостиво кепкували дядьки. Ганжа був поголений, шкуратянка наопашки, на грудях біліє чиста сорочка. Бадьоро привітався. Ольга ж прилучилася до жінок, видно, не хотіла з-поміж них виділятися. Щось їм сказала, мабуть, дуже смішне, бо жінки так зареготалися, що дядьки аж повели на них очима. І Гінзбург був щиро радий тому, що Ольга не підійшла зараз до нього: хай потім, пізніше, коли трохи обвикнеться і буде краще володіти собою.

— Всі зійшлися? — запитав Ганжа.

— Та вроді б усі.

— То будемо починати. У тебе, Петре, все готове?

— Паса нема.

— Вкрали?!

— Не хватало ще, щоб украли!.. Сказав отому вишкваркові, щоб узяв на ніч додому, то він і приперся сьогодні без паса… Я назад його потурив…

— Ну, тоді скоро буде, — заспокоїв Ганжа. — А тим часом людей треба розставити.

Доки судили-рядили, із якого стогу починати (кожен із дядьків огинався, хотів, щоб спробували на чужому), повернувся й отой Петрів помічник. Припер важкенного паса, кинув біля локомобіля на землю:

— Нате, хай він вам сказиться!

Почали із Володьчиного — він сам сказав: «Починайте з мого». Виліз разом із Нешеретом на стіг скидати снопи, а внизу з довжелезними вилами стали Ганжа, Протасій і Гінзбург, щоб подавати до молотарки. Приходь-ко із жінкою став коло барабана, що вищирився гострими, донизу загнутими зубами.

Ганжа хотів було послати Гінзбурга на скирту, де легше, але той уперся, лишився внизу.

— Ти ж хоч на голову щось напни. Наб’ється остюків — до весни не вичешеш!

— Вичешу, — вперто мотнув головою Гінзбург, беручи довгі вила. — І не дивися на мене так жалісливо, бо вилами заїду!

Жінки, із граблями, з лопатами, стали довкола молотарки — відгортати зерно і полову, носити солому.

— Пускати? — закричав Петро.

Локомобіль аж двигтів. Широкий шків, важко провисаючи, тягнувся до молотарки, дрібно тремтів. Дядьки враз споважніли, затихли й жінки. Ганжа голосно скомандував:

— Починай!