І будуть люди

Коли Оксен узяв біблію, в Тані похололо в грудях, тривожно забилося серце: пригадала оту чисту сторінку, що її вирізала, готуючись до уроків з Ганниними близнятами. Оту саму сторінку, на якій вивела перші літери, аби навчати дітей письму. А Оксен, відкашлявшись, з побожно просвітленим обличчям розкрив важку палітурку і закляк, дивлячись туди, де мала бути цупка, біла, незаймано чиста сторінка. Потім поклав книгу на стіл і грізно запитав:

— Хто вчинив оце богохульство? — В нього аж руки трусилися від ледь стримуваної люті.— Альошко — ти?

Вийшов з-за столу і до Альошки, що, нічого не знаючи, лякливо втягнув голову в плечі, затуляючись руками.

— Не чіпай хлопця. Листок вирізала я.

Таня сама була здивована тим, як спокійно вимовила оці слова.

— Ти?! — Вражений Оксен повернувся до Тані, все ще, видно, не вірячи почутому. — Ти вирізала?

— Я.

Він обводить поглядом присутніх, наче кличе їх у свідки. Закликає у свідки й богів та святих, що зараз всі на його боці й осудливо, гнівно, невмолимо печуть Таню ненависними поглядами.

— Навіщо ти це зробила?

В Оксенових очах — суворість, гнів. І Таня, відчуваючи за собою провину, враз наче меншає.

— Я… Мені потрібно було… — белькоче вона, боячись, що Оксен її зараз ударить. — Я писала літери для Ганниних дітей…

— Ти підняла руку на бога! — вигукує Оксен. Він раптово блідне і, розмахнувшись, щосили б’є важкою долонею Таню по щоці.

Іскри посипалися Тані з очей, дзвін розколов навпіл голову! Вона відлетіла набік, вдарилася плечем об стіну, ледь втрималась на ногах. Ухопилася за щоку рукою, наче боялася, що лице в неї зараз спалахне, безтямно дивилася на Оксена, який стояв, важко дихаючи. І тут серед мертвої тиші їй ударив у серце відчайдушний дитячий крик:

— Ой мамонько!..

Андрійко підбіг до неї, обхопив рученятами її коліна, припав личком до спідниці. До Тані поволі верталася свідомість. Одірвала руку од щоки, що горіла вогнем, нахилилася, взяла сина на руки, мовчки вийшла через сіни в іншу кімнату. Тільки тут, на самоті із самою собою, дала волю сльозам. Ходила з кутка в куток, зацитькувала Андрійка, а сльози лилися й лилися. Важкі, пекучі, образливі.

Щока боліла все дужче і дужче, та ще більше боліло їй те, як він посмів ударити. І ще більше боліло оте, як вона стояла перед ним і щось белькотіла, намагаючись виправдатись. Боже, як вона ненавиділа зараз себе за оте боягузтво!..

В той вечір вона вперше не лягла в одну постіль із чоловіком. До кімнати заходив Альошка, тихенько, не дивлячись на мачуху, передавав:

— Казали тато, щоб ви йшли уже спати.

— Передай татові, що я нікуди звідси не піду.

Альошка постояв-постояв та й вийшов.

За якийсь час знов одчинилися двері — на порозі виріс Іван:

— Йдіть уже до тієї хати, а ми з Альошкою будем тут стелитись…

— Залиште мене в спокої,— сказала Таня, з ненавистю дивлячись на Йвана. — Ви що, мало іще потерзали мене?

— Хто вас терзає!

— Я буду спати тут… А якщо вам і цього місця жалко, то я візьму Андрійка і піду на село…

Іван здвигнув плечима, вийшов геть.

Другого дня, скориставшись тим, що Оксен поїхав із синами у поле, позбирала свій та Андрійків одяг, ув’язала в ряднину. Тоді сіла до столу, похапцем написала записку Оксенові. Хай не жде її, хай залишить в спокої — вона нізащо не повернеться до нього. Нізащо!.. Залишає його тому, що не може більше з ним жити. Бо ніколи не любила його, не любить та й не полюбить…

Вже за ворітьми згадала, що кинула відчиненими двері в хату. Хотіла було вернутися, зачинити, але передумала: їй тепер все одно. Чужа хата, чужий двір, чуже раз і назавжди відкраяне життя: що їй до нього! Отак із вузлом за плечима, тримаючи Андрійка за руку, прийшла до Соловейків просити, щоб одвезли в Хоролівку. Стала на порозі, вже й не рада, що зайшла: за столом поміж Ониськом та Ганною сиділа товаришка Ольга.

Ганна як побачила Таню, так і схопилась із-за столу, так долонями й сплеснула:

— Боже, що сталося? Чи не вигнали оті захребетники?

— Ніхто мене не виганяв, — заперечила втомлено Таня. — Я сама пішла… — І, щоб уникнути зайвих розпитувань, відразу ж до Ониська: — Ви не могли б відвезти у Хоролівку?

Онисько став зводитись, щоб іти запрягати коня, але тут у розмову втрутилася товаришка Ольга:

— Почекайте, Ониську, встигнете. А ви, Таню, сідайте та поговоримо.

— Ага, сідайте, сідайте, в ногах правди немає! — підхопила Ганна. І Таня й незчулася, як вузол опинився на лаві, а вона біля товаришки Ольги.

— Ми, Таню, говорили саме про вас…

— Еге, про вас, Таню, про вас, — стверджує Ганна. — Ониську, та чого ж бо ти мовчиш? Скажи ж і ти, що говорили про них!

Онисько всміхається приязно і киває головою, що повинно було означати: а таки говорили!

— Говорили от про що, — продовжує товаришка Ольга. — Що не погано було б, аби ви погодились учителювати в нашій школі.

— Еге ж, учителювати! — знову підхоплює Ганна. — Це ми вже з Ониськом он їм сказали, що такої, як ви, Таню, навчительки, пошукати та пошукати…

Тані починає раптом здаватися, що вона дуже туго пов’язала хустку під підборіддям. Вона розв’язує вузол, розгублено дивиться на товаришку Ольгу: