І будуть люди

Але так і не вдалося Оксенові скуштувати отієї Фросиної страви. Тільки вона дістала із печі горнятко, тільки, нахилившись над ним, ткнула ложкою, щоб попробувать, зварилось чи ні, як звідти — пуф-ф! — так і вистрелило їй в обличчя, обварило рідким, непровареним тістом. Фрося ойкнула, випустила ложку, схопилася за обличчя руками. Таня, вмить забувши про свою образу, кинулась до неї, підвела до цебра з водою, помогла змити тісто. Все обличчя у Фросі взялося водянками, з вузьких щілинок очей котилися сльози.

— Запрягай коней, вези Фросю в лікарню! — гукнула до переляканого чоловіка Таня.

Оксен, що до цього стояв мов закам’янілий, враз почав хреститися, шепотіти молитву.

— Не поїду! — відповів Оксен, не дивлячись на Фросю. — Це її бог покарав, не поїду.

Так і не поїхав, хоч уже Фрося Христом-богом молила його відвезти її у Хоролівку. І вона, забравши вузлик з нехитрим «струментом» своїм, пішла собі пішки в надії, що трапиться попутна підвода.

Оксен же кілька днів ходив притихлий, якийсь аж менший на зріст. Вечорами довго вистоював перед образами: кляк на колінах, хрестився, ревно бив низькі поклони, торкаючись лобом підлоги, покаянно молився:

— Господи, помилуй мя, многогрішного, прости мені всі согрішенія, як я прощаю ворогам своїм всі кривди свої!..

Щовечора квилив навколішки, не даючи ані Всевишньому, ані Тані спокою. І так їй приївся отой голосний шепіт, що вже й вона почала благати бога: «Та прости його вже, боже, а то він замучить і тебе, і мене!»

В неділю поїхав до церкви: висповідався, дістав відпущення гріхів й іншою людиною повернувся додому: очі просвітлені, голос смиренний, чоло проясніле — хоч зразу у рай! Ходив по хаті, тоненьким голоском співав псалми, зворушено поглядав на ікони. І Таня, дивлячись на нього, вперше подумала… ні, не подумала — всією істотою відчула, що не зможе більше жити з Оксеном. З оцим чоловіком, який чужий за нею прийшов, чужий її взяв, чужий з нею жив, чужий проведе і в могилу, якщо вона лишиться в нього. Про це й сказала Федькові, коли той заїхав у гості.

Федько пробув на хуторі якусь годину. Та й то більше прикладав мокрий рушник до опухлого синього носа («Ти понімаєш: кінь спіткнувся, я хитнувся та носом об коліно!..»), аніж розмовляв із сестрою. Та й не можна було розказати братові все, що мала на серці: Оксен не відходив ані на крок, наче відчував, що дружина хоче поскаржитися на нього.

Коли проводила Федька до воріт (Оксен і тут плентав поруч, запрошуючи в гості), коли поклала йому на плечі руки, такими очима подивилась, що брат, розкумекавши, що тут щось не те, сказав:

— Ану, проведи мене, Танюхо, до битого шляху! — І вже до Оксена, що занепокоєно тупцявся коло них: — Не бійсь, дорогенький зятьок, не завезу твою жіночку за тридев’ять земель!

Таня сиділа позаду брата на дрожках, розповідала йому все. Не втаїла нічого, була як на сповіді.

Федько похмуро слухав. Раптом потягнув за віжки, став розвертати жеребця.

— Федь, ти куди?

— За Андрійком, — не оглядаючись, відповів Федько. — Наб’ю отому гадові морду, заберемо Андрійка та й відвезу вас до мами.

— Федю, постій! — злякалася Таня. — Я не можу так, Федю!

Той, не слухаючи її, уперіщив жеребця батогом, Таня зіскочила з дрожок, мало не впала:

— Я не поїду з тобою.

Федько зупинив коня, підійшов до сестри, замахнувся батогом:

— Сідай, кажу! Ну!..

— Не сяду!

— Брешеш, сядеш!..

Кинув батіг, підскочив до неї, вхопив за плечі, трусонув — в Тані мало голова не злетіла з плечей.

— Зробиш, як я кажу!..

Таня орала землю ногами, видиралася з рук. Коли він посадив-таки на тверді голі дошки, вона знову зіскочила:

— Не поїду!

— Ну, як знаєш, просити не буду, — охолов враз Федько. Сходив за батогом, розвернув коня, непривітно сказав: — Тоді прощай, чи що?

— Прощай, — мовила Таня крізь сльози. — Прощай… Цілуй Олесю, Івасика і… і маму… — Та й пішла спотикаючись у бік хутора.

— Таню, зажди!

Наздогнав, ласкаво взяв її за руку:

— Ну, скажи, чому не хочеш, щоб я забрав тебе із собою?

— Федю, ти зрозумій: не можу я зараз!.. В нього стільки роботи, він день і ніч не спить, — все на полі й на полі… Хто ж дасть усьому лад, як я поїду?.. Хай упораємось, отоді я сама піду од нього. А так мене совість замучить, Федю!

— Ех ти, совіслива! — мовив Федько та й обійняв Таню за плечі.— На тобі, на отакій, довіку верхи їздитимуть.

— Що ж робити, такою вродилась.

— Ну, гаразд… Обіцяй тільки, як будуть непереливки, так і написати листа. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Поцілувавши сестру, Федько скочив на дрожки, поїхав. А Таня ще довго стояла і дивилася йому вслід.

…Покинула Таня Оксена аж наприкінці жовтня, коли дерева скинули листя, а поля дихали глибокою осінню. Покинула після одного випадку, що перевернув їй душу, поклав край всім ваганням та роздумам.

Сталося це в неділю, увечері. Оксен сів до столу з біблією в руках.