І будуть люди

А лишиться зерно, невмируще, як життя, перед яким навіть час відступає безсило. Він стирає з лиця землі держави й міста, а зерно колоситься. Руйнує палаци і храми, а зерно колоситься. Розсипає у прах піраміди, валить колони, а зерно колоситься. І минають століття, і зникають народи, тільки зерно не піддається нічому. І по-справжньому святі оті руки, які засівають ним землю, — вони творять безсмертя!

З чистою душею, з легким серцем звівся Григорій з солом’яного ложа свого, коли над током знову рознісся посвист локомобіля, скликаючи до роботи. І вже не уникав поглядом Ольги, яка стояла біля молотарки, запнувшись, як і всі жінки, так що тільки очі блищали з маленького трикутника: кивнув головою, спокійно і щиро всміхнувся…

Працювали, аж поки стемніло. Вже ледь можна було розібрати людей, вже й снопи скоріше підхоплювалися на вила за звичкою, а не тому, що їх було видно, та всіма володіло бажання будь-якою ціною «добити» сьогодні стога, не лишати на завтра. «Ще трохи… Ну, ще!» — просив кожен у темряви хоч часточку світла.

Коли останній сніп зник під барабаном, коли чоловіки відставили вила, а жінки — лопати й граблі, коли затихла молотарка і пас провиснув безсило й натомлено, і стала враз тиша, Петро витер ганчіркою замаслені руки і урочистий, як бог, підійшов до локомобіля і потягнув за ланцюжок. Дзвінко, весело, переможно вдарив у тишу свист паровика. Він наростав і наростав, злітаючи до неба, котився понад селом, над хуторами, понад ланами й левадами, і здавалося — не буде йому впину, не згасити його жодною відстанню: облетить, розбудить весь світ, і тисячі, мільйони людей будуть отак же зачаровано слухати його, як оцей невеликий гурт людей, що стоїть на першому колективному току після першого дня колективної праці…

Повертались додому гуртом — жаль було якось розставатися.

— Якби оце сам, скіки б ти ціпом гупав, Володю?

— Та до Нового року… Та й то навряд чи управився б! А тут за один день… Чудасія!

— А, вважайте, отак за десяток днів всі скирти через машини пропустимо, — чийсь здивований голос. — Єй-єй, пропустимо!

Гінзбург Ганжу — штурх ліктем під бік: чув?..

Жнива лишилися позаду, і серпень пішов за жнивами. Віддзвенів серпами та косами, відгув молотарками. І вже по жовтих стернях простяглися перші борозни, а за плугатарями поважними чорними господарями пішли невсипущі граки: нахилялися, встромляли в масну теплу землю дзьоби, перевіряли, чи глибоко орють, чи не роблять огріхів.

Віджалися, відмолотилися й Івасюти: не тозівською, своєю кінною молотаркою. Оксен як не крутився, а таки мусив найняти двох чоловіків, ледь сторгувавшись із кожним по мішку хліба за день.

— Це й розоритися недовго з отакими робітничками! — бідкався він, б’ючи об поли руками. — Де ж це видано, щоб за день та мішок хліба! В якономії і то менше платили…

— Бо тепер скрізь так: всі розпустилися та розледачіли за оцією голопузою властю! — підливав масло у вогонь Іван.

Та ремствуй не ремствуй, а без помочі не обійдешся. Бо цього року, нічого бога гнівити, вродило, як ніколи. Засіки аж тріщали од зерна: засипали ще й повне горище. На городі картопля — відро з-під куща. Та вся одна в одну: чиста, біла, немов перемита. Гарбузи розбехкалися такі, що вже й не обхопиш руками, аж страшно дивитися. В саду не встигали підставляти під яблуні та груші підпірки, щоб не поодчахувались гілки. Щоранку, особливо після вітру, весь сад був устелений плодами, а на деревах їх все не вбавлялося. Бджоли роїлися, немов показились: Оксен ледь настачив вуликів, а меду накачали стільки, що вже й не знали, куди його зливати. Все живе плодилося, множилось з небаченою щедрістю: вівці котилися двійнятами, корова отелилась бичком і теличкою, кури неслися як оглашенні; і навіть льоха, яка минулого року привела тільки четверо синюшних верескунів і яку Оксен уже думав продати, цього літа вивела дванадцятеро поросят. Навіть сонце щодня звисало із неба достиглим яблуком: ось-ось зірветься з блакитної гілки, шасне донизу та й гупне об землю в дворі Івасют. То як же не наймеш людей, якщо хочеш, щоб не пропадало добро.

І Оксен, змирившись із отакою нечуваною платнею, облегшував своє серце хоча б тим, що наказував дружині:

— Ти ж хоть не дуже наварюй та пригощай у обід! А то об’їдяться, то й снопа не піднімуть.

Таня слухати слухала, а робила по-своєму. Не жаліла ні м’яса, ані молока. Борщі аж плавилися жиром — не пропускали пари. Іван якось як ухопив повну ложку, то й забігав по хаті, шукаючи, чим би остудити рота. Локшину чи кашу не провернеш і ложкою — така густа та навариста. Насипала отим двом молотникам величезну миску по самісінькі вінця, і ті ще не добиралися й до денця, а Таня вже тягнулася до чавуна ополоником:

— Ще підсипати?

Витираючи піт на лицях, дядьки обережно клали ложки на шматки хліба, щоб не наслідити на столі, делікатно казали:

— Та воно вроді б і хватить. Ну, та коли ви вже так просите, то хлюпніть якийсь ополоничок…