І будуть люди

В Оксена аж серце зупинялось, коли дивився на Танину щедрість. Не тому, що жалів їжі,— бачить бог, не тому! — об’їдяться ж, набехкаються за обіднім столом, а тоді й повзають сонними мухами по току! «Та чи ти, жінко, сказилася, чи на зло мені все оце робиш!» — замало не кричав Оксен і дивився на неї такими очима, що і дитина зрозуміла б, що й до чого.

А Таня вдавала, що нічого того не помічала, і якісь нові, зухвалі й уперті вогники спалахували в її очах. Знала, що увечері, коли залишаться вдвох, знову буде розмова з Оксеном, яка закінчиться сваркою. Або, в кращому разі, гнітючою мовчанкою. Лягали спати — спина до спини, і похмурі думки, і невимовлені до кінця докори, що ятрять серце, застряють у горлі гірким пекучим клубком. Таня помічала, як щось нове оселялося в ній, і, свідома того відчуття, вона все, що тільки могла, робила наперекір чоловікові. Навіть у дрібницях, в найменших дрібницях!

Сама того не бажаючи, вела Таня рахунок всім вчинкам Оксена, що посилювали її відразу до нього. Не пропускала нічого, помічала кожну дрібницю і нічого йому не прощала.

Якось Оксен насмикав за вуха Андрійка, коли той віддав Соловейченкам писанки, які залишилися від паски. Андрійко — у плач та до мами. Оксен за вечерею журився, поглядаючи на найменшого, що сидів набурмосений на колінах у Тані:

— Не буде з нього хазяїна! Бачить бог — не буде!

— Хватить тобі й двох хазяїнів! — не втерпіла Таня.

— А цього — в голодранці?

— Цей піде вчитися.

— А там теж грошики потрібні,— заперечив спокійно Оксен. — А привчиться ізмалечку все роздавати чужим, то довіку у злиднях ходитиме. Копійка, Танюшо, рубля береже, а не руб — копійку. Отак по копієчці, по копієчці, та й стягуються на хазяйство…

Трохи згодом пізнала Оксена ще з одного, несподіваного для себе боку.

Сталося це на початку літа, коли люди, обсіявшись та обсадившись, на якийсь час могли одірватися од землі, зайнятися іншими справами: хто підправляв реманент, хто лагодив збрую чи щось робив по двору. Оксен, згадавши, що у їхніх скринях лежить не один сувій полотна та й ситець, куплений при нагоді в Хоролівці, вирішив привезти кравчиню, аби пожила в них якийсь місяць та обшила сім’ю. Бо за вічними клопотами і незчулися, як обносилися — скоро й переміни не буде!

З’їздив у Хоролівку, привіз кравчиню, що її пораяв узяти знайомий торговець, якому Оксен збував пшеницю. Кравчиню звали Фросею. Це була молода іще жінка, до біса гарненька і до того ж така розбитна, що за нею аж горіло. Вона так і пряла очима, так і пускала зальотні бісики. Іван як розтулив рота, побачивши Фросю, так уже і не затуляв: ось-ось проковтне її разом із стрічками, підщипаними брівками, кокетливими ямочками на рум’яних щоках! І навіть Оксен, — боже, навіть Оксен! — не втримався перед спокусою: став крутитися біля гречаного поля. Очам своїм не повірила Таня, коли побачила, як він у будень надіває святкову сорочку! От тобі й Оксен, оце тобі й святий та божий, взірець усіх чеснот! Як би хотілося Тані, аби її покійний дівер, священик Віталій, хоч краєчком ока поглянув зараз «на взірцевого прихожанина, стовпа віри Христової»!

Фрося ж не стільки шила, скільки кокетувала то з Оксеном, то з Іваном. Та навіть коли сиділа за роботою, то завжди вхитрялася сісти так, щоб показати себе з найвигіднішого боку. Трішки коліна з-під спідниці, трішки груді з вирізу в кофті; знала бісова дівка, на яку принаду клюють чоловіки!

Якось Таня поралася біля печі та й почула знадвору голоси: Фросин і Оксенів. Кравчиня чомусь голосно сміялася, Оксен їй вторив глухіше. Таня не витримала, виглянула у вікно. Біля колодязя, посеред залитого сонцем двору, сама наче зіткана з вабливого гріховного проміння, стояла Фрося: пила воду з відра. Не стільки пила, скільки показувала Оксенові оте, що проглядало в прорізі кофти. Оксен же мружився, щось муркотів, наче кіт.

Ось Фрося поставила на цямрину відро, блиснула зубами, весело вигукнула:

— Хто без гріха, той хай кине в мене камінь!

Хоч Таня і не вважала себе безгрішною, однак, коли б оце у неї під рукою була каменюка, вона, не вагаючись, пожбурила б в оту зальотницю: такою нещирою, такою гидкою здавалася їй зараз кравчиня! Оксен же, той — ні, той, либонь, і не нагнувся б, хай під ногами було б усе каміння!

— Що ви, Фросю, що ви — хто посміє кинути у вас каменем!

Хто зна, до чого б дійшло оте залицяння, аби одного разу Фрося не взялася зварити лемішку.

— Так, як у нас у Хоролівці варять! — весело об’явила вона.

— Зваріть, Фросю, зваріть, а ми спробуємо вашої лемішечки!

Засукавши рукави, Фрося заходилася коло печі.

— Ось побачите, яка смачна буде лемішка!

— Ану, Фросю, ану! — увивався коло неї Оксен.