І будуть люди

— Пшеницею? — аж руками сплескувала Хведора. — Та де ж ти набереш тієї пшениці, коли самим до весни не вистачить?

— І чого ти, жінко, журишся? Де ще ті яйця, а вона уже квокче. Коли ще та весна буде, а ти вже собі голову сушиш. Не померли ж досі од голоду, дасть бог, і далі не помремо. Прийде весна — позичимо, світ не без добрих людей. А я як не справлю нового плуга, чим землю оратиму?

Хведора чи то зовсім утратила голос, чи далася таки себе умовити — не сказала більше й слова. Лишень махнула рукою: продавай усе, хоч і дітей поспродуй, а мені вже все одно, та й заходилася біля печі. А Іван, радий, що так легко переміг дружину, мигцем за шапку та й із хати — лаштувати воза, насипати два чували пшениці, бо збирався ж виїхати пораніше, щоб не прогавити торгу.

Повернувся із двору, коли вже зовсім стемніло. Саме збиралися вечеряти. На долівці посеред хати примостились кружечком Приходьченки: хто на полінці, хто на колінці, а хто і на своїй половинці. Старшенькі усі в штанях з помочами через плечі, а менші — у довгих забрьоханих сорочечках: на штани усім не вистачало. Хведора, ще й досі сердита, витягла із печі чавуняру з нечищеною, в «мундирах», картоплею, гепнула ним посеред кружка: їжте, хоч подавіться! А сама кинула рогач та й пішла геть із хати.

Приходьченків мало обходило, сваряться тато із мамою чи ні. Обліпили чавун, хапали один поперед одного гарячу картоплю. Іван швиденько шапку із голови — та на долівку: примостився і собі поміж синами.

— Ох і бульба! Оце бульба дак бульба! — примовляв весело він, ганяючи по долоні гарячу картоплину. — До такої і сала не треба!

— Хоцу сала! — озвався відразу найменший, що обгризав картоплину, як яблуко, щоб не попекти губи.

— Від сала, сину, ратиці ростуть, — відповів Іван. — З салом і дурень картоплю жуватиме, а ти без сала попробуй. Отоді й побачимо, який ти молодець!

Приходьченки всі були молодцями: не встиг Іван і оглянутись, а в чавуні вже тільки чорненька водичка при денці!

— Х-ху! — оддував щоки Іван. — Так, мабуть, і царі не вечеряли! Теперечки і запити не гріх.

Звівся, пішов до великого дерев’яного цебра, поволік за собою вервечку синів. Пили по черзі, по старшинству, вслід за татом прихвалювали:

— Сма-ачна!..

Іван весело дивився на синів, що, слава богу, не хворіли, не квиріли — росли, як із води. Чи то набрались од батька веселої, безжурної вдачі, що зроду-віку бив лихом об землю та ще й пританцьовував, чи позичили в матері нев’янучого здоров’я, яка й досі ходить із дівочим, на всю щоку рум’янцем, тільки йшли їм на користь і пісні харчі, і вічні нестатки. В інших діти хворіють, помирають, Іванових же не бере ні чума, ні пропасниця: як висиплять босоніж на сніг в найлютіший мороз, то в дядьків та тіток, що мимо проходять, аж спини дубіють.

Тож Іван весело поглядає на синів, на невигубне сім’я своє, що, загартоване, ростиме хоч і на камінні, і велика любов освітлює його очі:

— Хлопці, а хто поїде ярмаркувати із татом?

— Я поїду!.. Я!.. — закричали дружно сини, обступаючи тата.

Навіть найменший, якщо не рахувати отого, що в колисці, і той пнувся до нього, простягав рученята з-під довгих рукавів сорочки, що закочувалась йому аж на плечі.

Хведора, почувши про Іванів намір, підступила до нього із кулаками:

— Та ти що, зовсім із глузду з’їхав? Не пущу!.. І не проси — не пущу!..

Іван і не просив — підморгнув лише синам. А ті вже як обступили маму, як узялись її тіпати — в Хведори й голова обертом пішла! Крик, лемент, плач. Те смикає за рукав, те цупить за спідницю, не знає вона, до кого й повернутися, кому й по потилиці заїхати.

— Забирай! — не витримала врешті Хведора. — Хоч і отого, що в колисці, бери! Щезніть тільки з моїх очей, щоб я вас більше й не бачила!

Отак і виїхав ні світ ні зоря Іван Приходько із своїми синами. Найменшого, правда, не взяв. Зачинивши за ними ворота, Хведора наготувала повну макітру вареників їм на вечерю, а сама ухопила з колиски малого та й подалася на хутір до сестри.

До місця добралися, коли вже добре-таки розвиднілось.

Містечко лежало внизу, і до нього з усіх боків спускалися вози, гарби, фури, запряжені кіньми й волами, тяглися пішки чоловіки і жінки з клумаками, корзинами через плечі та за плечима. Все те стікалося до величезного майдану, обперезаного рундуками, ятками, крамницями, що вже гудів, колихався незліченною людністю.

Ще здалеку помітив Іван гурт молодиків у юнгштурмівках і кількох міліціонерів. Молодики зупиняли вози, частину пропускали, а частину завертали із шляху в сторону, де вже стояли біля своїх підвід стривожені, похмурі господарі.

«Хлібна застава», — здогадався Іван. Зупинив був коня, щоб повернути назад, та завагався: збирався ж, можна сказати, не один день, та отак і поїхати, не побувавши на ярмаркові? Потоптавсь, потоптавсь коло воза, врешті зважився: прикрив оті два чували сіном, скомандував синам:

— Сідайте ізверху. Та не ворушіться.

Скочив на передок, смикнув віжки.

— Тпрру!.. — Двоє молодиків зупинили коня.

— Що, дядьку, везеш?