І будуть люди

Осіннє надвечір’я зустріло Таню хмарами, що лягли по небу валками скошеного сіна, натомленим сонцем, яке зупинилося над обрієм, аби ще раз оглянути наслідки своєї денної праці. Червоне обличчя його світилося задоволеним усміхом хлібороба, який хоч і натрудився так, що аж судомить у плечах, і руки болять, і не несуть уже ноги, зате ж і недаром: прийде зима — буде що їсти худобі. І омиті отим добрим тихим світлом ішли назустріч Тані дядьки і тітки: кивали головами, піднімали шапки, лагідно віталися, а якщо зупинялися перекинутися словом-другим з навчителькою, то говорили непоквапно, повагом, в тон сонцю і вечору.

Таня повільно ішла і вже жалкувала, що так близько до школи: хотілося, аби вулиця була безконечною, аби сонце не заходило довго-довго, аби їй стрічалися люди, яких вона взнала за неповні три тижні і з якими не могла познайомитися протягом довгих років життя на хуторі.

Ось і школа — великий, просторий будинок із широкими вікнами, під високим, що не встиг іще й потемніти, солом’яним дахом. «Хай побуде поки під соломою, дістанемо бляхи — перекриємо», — сказав два роки тому Ганжа, та все одно нове приміщення школи — найкраще в селі. І його здалеку видно, бо стоїть на високому пагорбові, засадженому молодими деревами. Біля школи безлюдно: учні розбіглися, дорослі ще не зійшлися.

Таню зустрічає тільки баба Наталка. Вийшла з відром та ганчіркою, всміхнулася приязно:

— Ідіть, ідіть, тамечки вже зібралися.

— Почалося? — аж похолола Таня.

— Та де-е… Ще ж Михайлівна отого з обіду не привела…

В учительській уже сиділи Пантелеймон Іванович з дружиною, а також Колядки — Олексій Григорович і Зіна Кіндратівна. Подружжя сидить насуплене та знервоване: в Зіни Кіндратівни навіть заплакані очі, а Олексій Григорович сердито одвертається від своїх колег. Так наче вони винні у тому, що сталося з його дружиною в третьому «Б».

Таня вже знає усе, їй від душі жаль Зіну Кіндратівну.

Отой прискіпливий інспектор, зайшовши до третього «Б» класу, надумався перевіряти, наскільки твердо знають діти пори року. І тут сталося те, з-за чого і плакала Зіна Кіндратівна.

— Діти! — звернувся інспектор до класу. — Ану, хто скаже, як називається останній місяць року!

Діти розгублено мовчали. Назва місяця вилетіла їм з голови, хоч убий. Дивилися на вчительку, і як вона не показувала крадькома собі на груди: грудень, мовляв, грудень! — вони так нічого й не відповіли.

Вкінець розгубившись, діти погано відповідали й на інші питання інспектора…

І ось він стоїть перед ними, учителями Тарасівської школи, і вичитує з блокнота, яких помилок допустилися Пантелеймон Іванович чи Зіна Кіндратівна. Головне, про що повинні дбати учителі, — це зв’язок із життям. Політехнізація, політехнізація і ще раз політехнізація, — наполягав інспектор. Учні не тільки за партами, а на дослідних ділянках, на полях повинні засвоювати учбовий матеріал. Не школа, відокремлена од села, а школа — виробнича ділянка Тарасівського ТОЗу — ось до чого повинен прагнути педколектив!

— Ми повинні рішуче порвати зі старими традиціями, викинути за борт всі буржуазні засади, класово ворожі уявлення про школу як про храм науки, покінчити з старорежимними методами, всі галузі шкільної праці охопити ударництвом і соцзмаганням… Іще звертаю увагу шановних колег на недостатній рівень політичного виховання учнів. От у третьому «Б» висить такий плакат: «Життя — коротке, мистецтво — вічне». Яке відношення має цей вислів до нашої пролетарської школи? Чиє життя має на увазі шановна Зіна Кіндратівна? Буржуїв чи гноблених мас? Яке конкретно мистецтво? Якщо це мистецтво експлуататорського суспільства, то воно не може бути вічним. І чи випадково учні цього класу не знали, хто такий товариш Косіор? Може, Зіна Кіндратівна сама іще класово несвідома…

— Я комсомолка!.. І мій тато — пролетар?..

В Зіни Кіндратівни очі повні сліз, вона от-от розплачеться. І тому інспектор переключився на Таню.

— Мені приємно відзначити, що молодий педагог так гарно зуміла поставити політично-класове виховання учнів. Ольга Михайлівна не помилилася, взявши до себе Світличну. Про це я доповім у райвно…

Інспектор поїхав, учителі залишали школу. Колядки, обоє червоні, знервовані, побігли до класу: зривати, мабуть, плакат. Таня, попрощавшись із товаришкою Ольгою, пішла додому.

Надворі уже було темно. І в тій темряві, поміж великими і малими, ясними і блідими вогнями, світився і вогник, запалений Танею. Може, не був він такий яскравий, як інші, але Таня рада й цьому.

— А у вас, Олексіївно, гості! — Данилівна зустрічає Таню аж біля воріт: виглядала, мабуть, щоб порадувати новиною.

— Гості? Хто?

— Якийсь чоловік. Як ви пішли, так він і в хату…

«Федя?.. Боже, що сталося?!.» Стривожена, Таня швидко заходить у сіни і, ще не відчинивши дверей, чує голосний сміх Андрійка.

Одчиняє двері, стає на порозі.

Тримаючи на колінах Андрійка, боком до Тані сидить якийсь чоловік. Русявочубий, без вусів.

— Он мама! — закричав Андрійко, потягнувся до неї руками.