І будуть люди

— А ви, добрі люди, не бачите? — здивувався Іван. — Синів на ярмарок везу. Мо’, ви підкажете, скільки за кожного правити?..

Хлопці не дуже прислухалися до Іванових теревенів: намацали враз чували, запитали, суворо дивлячись на Приходька:

— А це що?

— Ото?

— Еге ж, оце!

Іван витріщився так, наче вперше ті чували побачив:

— Оце-о?

— Та оце ж!

— От же клята жінка! — аж розсердився Іван. — Таки підкинула!.. Так поклала, що я й не помітив!..

— Вона у вас, дядьку, не тільки хитра, а ще й силу неабияку має,— засміявся один. — По шість пудиків у мішечкові кожному, не менше.

А інший скомандував:

— Завертай з дороги!

— А то нащо? — вдавав, що нічого не второпав, Іван.

— На те, дядьку, щоб ви продали оцей хліб державі, а не спекулянтові!

— Дак я ж бідняк! Мене й не обкладали, людоньки добрі! — з останніх сил відбрикувався Іван.

— Значить, як державі, то хліба немає, а як спекулянтові, то є?.. Завертай добром, поки міліціонера не покликали!

І нічого робити Йванові — довелося звертати з дороги.

Іванова підвода була останньою. Чи то дядьки не везли більше хліба, чи були догадливіші та зарані завернули додому, тільки, пождавши ще трохи, комсомольці посідали по одному на затримані підводи та й наказали рушати до заготпункту.

На Івановій сидів міліціонер. Пихкав цигаркою, незлостиво докоряв:

— От ви, дядьку, бідняк, а спекулянтові на руку граєте.

— Чому ж спикулянтові? Мені гроші, чоловіче добрий, он як потрібні!

— Гроші, гроші… Вам би все гроші, щоб подорожче продати! Закопуєте, приховуєте до весни, коли подорожче. А про те не думаєте, що робітник, зробивши машину, не прикопує її в землю, чекаючи, поки подорожчає!

— Та хто його, чоловіче добрий, той хліб і закопує!

— А куркулі?

— Дак їх же розкуркулили! От у нас був один на розплід, та й тому поли обрізали.

— Один? На все село — один? — здивувався міліціонер. — Погано ж ви їх шукали, якщо тільки одного на все село знайшли!..

— А ви, звиняйте, звідки будете родом? — поцікавився Йван.

— Я? З Полтави.

— А, з Полтави. Тоді звісно…

Іще щось хотів додати, але вчасно прикусив язика.

До заготпункту вже їхали мовчки.

А там понад широчезними, гостинно розчиненими воротами напнуто транспарант — «Більшовицький привіт хлібоздатникам!» А там запрошений із сусідньої військової частини духовий оркестр грає такого веселого марша, що, здавши хліб та одержавши по квитанціях гроші, хоч танцюй гопака. Ще й кореспондент газети клацає фотоапаратом, записує, хто й звідки.

Підлетів до Івана, витріщився на дітей, запитав, наче збиравсь купувати:

— Ваші?

— Мої, та не всі…

— Іще є? — аж очі полізли на лоба в кореспондента.

— Половина дома лишилася.

— Половина?! Цікаво… Цікаво… — Та чирк, чирк олівцем у блокноті.— Пробачте, а ви самі звідки?

— З Тарасівки.

— А прізвище й ім’я?

— Твердохліб Володимир, — недовго думав Іван. — А жінка — Маруся…

Кореспондент, клацнувши фотоапаратом, пострибав далі, а Іван, трохи розвеселившись, пішов до контори за грошима.

Поверталися дядьки з тієї музики вже без охорони. Поверталися, кому як на душу спадало. Той періщив коней, аж піна летіла; той і віжок до рук не брав: обв’язав за полудрабок — везіть, хоч і в прірву; а той волікся до крамниці, щоб купити горілки та випити з великих радощів: пообіцяв же кореспондент надрукувати його «патрета» на видному місці!

І потім, хильнувши як слід, цілуватиме розчулено в морду коня, бо й кінь же буде на тому «патреті», а хліб… «Зате ж і музики, біс їх побери! Як дмухнули в тії труби — всю пшеничку до зернини видули!..»

Іван не поволікся одразу додому, не купував і горілку, а подався-таки на ярмарок. Поставив свого воза край вигону, поміж інших підвід, розпріг коня, кинув йому сіна, наказав синам:

— Ви ж глядіть — нікуди ні кроку! А то цигани покрадуть.

Хоч, признатися, не дуже надіявся, що залякав їх циганами.

— А захочете їсти — ондечки торба із хлібом і цибулею…

— Так вона ж, тату, порожня!

— Як, порожня? — витріщивсь на старшого Йван. — Я ж сам туди дві хлібини укинув!

Смикнув за торбу — вона так і злетіла в повітря. З’їли! Строщили ще по дорозі, та так, що тато не чув і не бачив! Ну й дітки! Оцих би отим молодикам у юнгштурмівках на підмогу! Бач, сидять, світять на тата такими очима, наче й вони не вони!

Потрусив, потрусив Іван торбою, немов усе ще надіявся, що звідти щось випаде, а потім кинув на воза, сказав синам:

— Ждіть же тепер, поки тато вам щось принесе!

Та й майнув на ярмарок: якщо вже на плуг грошей не вистачить, то хоч що-небудь купити. Не вертатися ж із порожніми руками додому!

А там народу, а там товкотнеча, немов зібралися з усієї Полтавщини, та ще й з інших губерній добавилось. Підхопила, закружляла, завертіла Івана людська течія, кидала туди-сюди, носила од берега до берега, та він їй і не опирався, бо йому все було цікаво, до всього мав прицінитись та примірятись. А над людським отим морем яскравими сплесками поодинокі дзвінкі голоси:

— Пиріжечки!.. Кому пиріжечків!..

— Купуйте горшки, миски, горнята, макітри!..

— Дівчата, ану чоботи! На підковах, з дзвіночками.

— Бублики, бублики!.. Пара — п’ятак! Пара — п’ятак!..