І будуть люди

— Тихше, жінки, зараз у всьому розберемося! — вигукнув він до жінок і поставив ногу на приступок.

— Назад! — виріс перед ним міліціонер, ще й гвинтівку наставив, загороджуючи дорогу.

— Товаришу, я — голова сільради, — терпляче пояснював йому Ганжа, та міліціонер, очманілий від жіночого галасу, все товк: «Назад!» — і напирав на нього гвинтівкою.

— Ану пропусти! — розсердився врешті Ганжа, а що міліціонер все ще упирався, він схопив гвинтівку за дуло, шарпонув — скинув міліціонера із ганку.

Той поточився, упав (картуз червоною сковородою покотився під ганок), та відразу ж охопився, клацнув затвором, засилаючи в патронник набій:

— Стій, бо стрілятиму!

— Я тебе стрельну! — погрозився Ганжа. — Ану опусти свою пукалку, бо в’язи зверну!

Міліціонер роззявив рота — щось хотів сказати, але тут із сільради вийшов Ляндер: брови насуплені, очі суворо поблискують, права рука — на кобурі з наганом.

— Що за шум! — по-начальницькому нагримав він на жінок. І до міліціонера: — Товаришу, оце ви так стежите за порядком?

— Так вони ж он приїхали, до мене присікались! — поскаржився міліціонер, тикаючи дулом в бік Ганжі.

— А, товаришу голова! — тільки тепер помітив Ляндер Ганжу і простягнув йому руку. — Де це ти пропадав: я тебе зранку чекаю.

— Товаришу Ляндер, по якому праву ти арештовуєш людей? — сердито спитав Ганжа, наче й не помічаючи простягненої руки.

В Ляндера спалахнуло обличчя, він відсмикнув руку, вхопився нею за ремінь, потім — за гудзик: видно, не знав, що з нею робити. Зрештою опанував себе, офіціально промовив:

— Може, пройдете до кабінету?

І, не чекаючи згоди, повернувся, зник у сінях, порикуючи новенькою амуніцією. Ганжа важкою тінню посунув за ним: позаду вже не кричали — завмерли жінки.

Зайшовши до кабінету, Ляндер різко повернувся, наблизився до Василя сердитим обличчям:

— Товаришу Ганжа, ти мені тут демонстрацій не влаштовуй!

У Василя недобре звузились очі, він конвульсивно ковтнув повітря, глухо спитав:

— По якому праву ти садовиш людей?

— Дозволь мені не звітувати перед тобою! — півнячим фальцетом задзвенів голос Ляндера. — Я, як начальник ДПУ…

— Та плював я на те, що ти начальник! — не витримав, нарешті, Ганжа й розлюченою горою посунув на Ляндера. — Я тут — Радянська влада, а не ти!.. Ану випускай людей!..

Ляндер боком, боком — від Ганжі та за стіл. І вже за столом відчув себе в певній безпеці:

— Товаришу Ганжа, ти мені тут анархії не розводь!

— Ти будеш звільняти людей? — підступав до столу Ганжа. — Випусти зараз, бо я і тебе звідси не випущу!

— Не маєш права!

— А от побачимо — маю чи ні!

Ганжа повернув ключ, що стирчав у дверях, сховав до кишені.

— Товаришу Ляндер, іменем Радянської влади ти заарештований! Будеш сидіти отут, поки не випустиш людей…

— Ти що, здурів? Ти розумієш, що ти робиш?

— Розумію, — сказав похмуро Ганжа. — Ану, давай сюди список!

Ляндер, здвигнувши плечима, Дістав список:

— На! Тільки ж знай: відповідатимеш партквитком!

Ганжа прочитав довгий список, подумав, окреслив твердим чорним нігтем прізвища Гайдука й Івасюти:

— Оцих двох забирай, не жалко, а інших звільни мені зараз же!

За півгодини, відпустивши наляканих дядьків (кожен, виходячи з каталажки, насував шапку на брови, чимчикував швиденько подалі від біди, поки начальство не роздумало), непрошені гості лаштувалися в дорогу. Всі міліціонери — на конях — оточили Івасюту й Гайдука. Оксен опустив голову, віддаючи себе в руки божі, Гайдук же, відшукавши злими очима Ганжу, що вийшов на ганок, закричав:

— Василю, бог тебе покарає, що знущаєшся над невинними!

— Ладно, ладно, паняй собі, праведнику, там розберуться! — похмуро відповів Ганжа, і Гайдук тільки сплюнув лютою слиною в пилюку.

На баскому коні — не кінь, а картинка — до ганку під’їхав Ляндер. Холодно козирнув, скупо кинув:

— Зустрінемось у повіткомі!

Ганжа відразу ж уявив кабінет Гінзбурга і особливо товаришку Ольгу з її загрозливо настовбурченими: грудьми, тоскно подумав: «Заїсть, бісова баба! Загризе тепер на смерть!»

В той же вечір Василь напився. Запросила його Марта на вечерю — спіймала біля сільради, коли Ганжа повертався з поля: блукав, як неприкаяний, поки й потемніло. Видно, довго чатувала на нього, бо змерзла, аж зубами видзвонювала.

Зачувши, що він буде в гостях не один, Василь уже не вагався. А чому б і справді не зайти — посидіти серед своїх, розігнати невтішні думки, зігрітись душею! Хай там, у повіткомі, роблять, що хочуть, а правда таки на його боці, і, коли б оце Ляндер ще раз приперся в село та почав хапати направо й наліво, він знову наполіг би на своєму: «Бо від того, що він потім покарає мене, комуніста Ганжу, Радянська влада не постраждає, а коли загрібати отак людей, не розібравшись, де винен, а де й ні, то тут нашій владі кінець! Вб’єте ви в селянській душі довір’я до неї…»