І будуть люди

Мартине поле було далеченько — верстов за п’ять від села. Їхали двома підводами; на передній — три плуги й борони, а на задню посідали оралики й сама господиня. Кіньми задньої правив Протасій: фронтова ще шапка хляпала відворотами проти вітру — так і здавалося, що то якийсь птах вимахує крильцями, намагаючись піднести Протасієву голову до неба, брудна шинеля обтягувала вигнуту колесом спину.

Приніс її Протасій із фронту довжелезну, мало що не до п’ят і задумав укоротити. Розстелив на столі, взяв овечі ножиці і, хоч як голосила жінка, відчикрижив спершу одну полу, а потім і другу. Шинеля враз покоротшала, але поли вийшли нерівні: одна коротша, друга довша. Протасій невдоволено гмикнув, знову розстелив шинелю на столі, клацнув по-вовчому ножицями, приміряючись, де різонути, і таки добився свого — обрізав поли по самісіньку ріпицю!

— Чого кричиш, дурна! — втихомирював потім він жінку, що вже тільки схлипувала, збираючи нарізані клапті сукна, — все'дно треба було різати.

Жінка тільки махнула рукою: в неї вже не було сил сперечатися з своїм чоловіченьком.

Відтоді Протасій ходив, як журавель: з-під обчикриженої шинелі висовувалися довжелезні ноги.

— Зате не забрьохається, — втішав сам себе Протасій. — І знову ж, до вітру — поли відгортати не треба!

Біля Ганжі примостилася Марта. Випила гіркого на своєму ще недовгому віку молодиця: в двадцять три роки залишилася вдовою з двома малими дітьми — одне вже ганяє на пашу свиней, а друге ще ходить під стіл. Було всього: і голоду, й холоду, й темних безсонних ночей, коли в хаті немов у домовині і подушка мокріє від сліз. Були й образи, й беззахисність, коли тільки залишається зашитись в темний куток, квилити в безвість, заклинаючи свого чоловіка хоч словечком обмовитись із братньої солдатської могили, що загубилася в неосяжних болотах. Було усього… А от не подалась, не змарніла щедра українська краса: сяє блискучими карими очима, виграє шовковистими бровами, квітне усмішкою на повних червоних губах, і навіть з-під грубої свитки випирають пружні груди, дратують дядьків. І дядьки — кха! кха! — бентежно димлять самосадом, ховають один від одного очі: бісова молодиця, як те яблуко — так і тягне куснути!

Та не до дядьків — до Ганжі підсувається Марта, налягає туго налитим плечем.

— Ой! — скрикує з удаваним переляком на вибоїнах. — Ой, тримайте мене, Василю, бо я впаду! — і хапається за плече голови.

— Еге ж, тримайте її, Василю, то впадете хіба що вдвох! — регочуть дядьки, але Марта тільки здвигає плечима: «Пхи, треба мені падати вдвох!» — і знову світить до Василя білозубою усмішкою:

— Чого це ви такі, Василю?

— Який? — запитує невдоволено Ганжа: Марта дратує і вабить його, але хіба може він дати поживу лихим людським язикам! Щоб про нього, комуніста, лящали потім усі вулиці? Ні, Марто, як ти не милься, а прати не будемо!

— Та отакі… Все наче на когось сердиті…

— Таким уже батьки народили, — невесело жартує Ганжа та, відсуваючись од причепливої жіночки, дістає клапоть газети: — Ану, хлопці, сипоніть у кого міцніший!

Дядьки діставали кисети, розв’язували кожен по-своєму: один так, щоб тільки два пальці просунути (чорта з два набереш більше, аніж на худеньку цигарку!), інший же розсупонював на повну зав’язку — бери, чоловіче, не жалко! І якось сталося так, що Ганжа поліз рукою до найщедріше розв’язаного, хоч кисет той був найбідніший, тертий-потертий, полатаний і спереду, і ззаду та ще й не дуже багатий вмістом своїм — так, хіба що на три-чотири цигарки. Однак він найшвидше покинув кишеню господаря, найгостинніше простягнувся до Василя.

Такий уже був Петро Нешерет, що не тільки кисетом — останнім поділиться, аби тільки догадався попросити в нього. Його частенько таки оббирали, користуючись отією дитячою щедрістю, а він тільки блимав довірливо очима і не прибавляв собі практичного розуму. Позичає, бувало, в нього сусід мішок пшениці, Христом-богом клянеться, що віддасть з нового врожаю, а там, дивись, і забув. Петрові вже самому хоч за торбу та до людей: у хаті борошна — як вітром видуло і п’ять голодних ротів, а от не насмілиться піти до сусіда за позиченим: краще помре, аніж нагадає про отой мішок! Отак якось і вийшло, що прогосподарювала людина до сорока років, а нажила тільки мозолі на долонях.

Біля Нешерета примостився Максим. Погойдує ногами, уникає поглядом Ганжі: образився. Відразу ж після пожежі просив дядька Василя жити в них, — хата велика, їх тільки двоє — мати та він, тож місця вистачить всім, але Ганжа відмовився: «Спасибі, Максиме, я вже найшов собі квартиру в сільраді».