І будуть люди

— Де ж хлопці? — зупинився Василь посеред хати. Під сволоком висить лампа, кидає світло на побілені стіни, свіжопомазану долівку, на стіл із мисками та двома пляшками з високими затичками, на старанно завішані вікна, — і затишно в хаті, тепло, так і ліг би он на той піл, вистелений подушками, покритий картатою ковдрою. Ліг би, розкидав би руки, ослабив би тіло, належане на пожовклих газетах, що давлять у боки, шелестять усю ніч, відганяючи сон.

— А й справді, де ж це хлопці? — і собі тривожиться Марта.

Пройшлася заклопотано по хаті, заглянула під піч, під стіл, наче сподівалася побачити там ораликів; здвигала плечима, ховаючи від Ганжі розпашіле обличчя. І Ганжа, здогадавшись одразу, не пішов сердито з хати, чого найбільше боялася Марта, а сказав тільки:

— Ладно…

«Ладно, Марто, не прийшли, то й не прийшли, побудемо вдвох. Такий настрій у мене сьогодні, дорога моя Марто, що не можу я йти в отой осточортілий кабінет та лягати на жовті газети. Тож краще я скину свою шкуратянку та сяду до столу. Тільки злий мені спершу, Марто, на руки. Та не туди дивишся, молодице, не заглядай мені в очі, дивись краще, куди ллєш. Тож сядемо до столу та вип’ємо оцієї чортячої самогонки, проти якої ми ось уже не один рік воюємо: б’ємо апарати, розливаємо брагу, а вона немов із-під землі б’є джерелом…»

— Де твої діти, Марто?

— Сплять на печі, Васильку… Вони нам не помішають, Васильку.

— Та коли вже ти надумалася, — сам чорт не помішає,— погоджується з нею захмелілий Василь. — Не прийшли, значить, оралики, Марто?

— Видать, не прийшли.

— То хоч вип’ємо за них, Марто, бо я хочу сьогодні впитися.

— Вип’ємо, Васильку, — покірно бере чарку Марта та й налягає тугою гарячою груддю на Василеве плече. — Ой тримайте мене, Васильку, бо я вже й без самогоночки п’яна!

А бісова лампа вже не світить — лукаво підморгує і починає тихенько погойдуватись, від чого Василеві щораз більше шумить у голові.

— Годі,— каже Василь, відставляючи заново наповнену чарку. — Годі, бо я вже й до ліжка не дійду.

Він зводиться, і Марта, завмираючи серцем, припадає до нього, і вже тягнуться йому назустріч безсоромно розтулені, набубнявілі жагучим бажанням вуста:

— Ой цілуй мене, Васильку, бо я тут і помру!

Лампа погойдалася, погойдалася та й заплющила вогняне своє око: чи то вигорів гас, чи то Марта вхитрилася поміж поцілунками вкрутити гніт; тепла темрява огорнула їх обох, і вже б’ється в дужих Василевих руках солодке тіло вдовиці, настояне на чеканні, безсонних ночах, невгамованій спразі.

На ранок прокинувся Василь від якогось шамотіння. Дві дитячі голівки виткнулися з-за комина печі, посвітили цікавими оченятами, писнули, зустрівшись з ним поглядом, — шуснули, як миші, в свою темну нірку.

А на плечі у Василя, припавши гарячою щокою, спала чужа йому жінка, яку він цю ніч обіймав і яку називав Оленою.

І поки Василь важко роздумує над новою пасткою, що йому підставило життя, ми мусимо повернутись до Ляндера. До начальника ДПУ, до товариша Ляндера, якого до печінок образив голова сільради.

Уже по дорозі до міста Ляндер передумав скаржитись на Ганжу. Не був певний, як поставиться Гінзбург до отого арешту дядьків.

Щоб показати ж свою об’єктивність, вирішив якнайретельніше провести слідство. Знайти палія і віддати до суду. Суворого революційного суду, що не знає пощади ворогам революції. Хай бачить Ганжа, що Ляндер, незважаючи ні на що, завжди стоїть на охороні революційного ладу, строго дотримується революційної законності.

Вже в місті наказав відвести заарештованих до в’язниці, посадити в окрему камеру — ізолювати від решти_; арештантів, як особливо небезпечних злочинців.

Вони і в камері поводили себе по-різному — Івасюта й Гайдук.

Пригнічений нежданим арештом, Оксен як сів на вузьке тюремне ліжко, так і застиг, немов вирізьблений з суцільної брили відчаю: «Господи, за віщо? За що караєш раба твого вірного, чим я завинив перед тобою?» Шукав тієї провини перед богом і не міг пригадати. До церкви ж ходив щонеділі, вистоював довгі години, а коли титар починав обходити парафіян з величезною мідною тарілею, завжди перший клав туди гроші: щоб помітили і батюшка, й бог. «То хіба ж я скупився в чому тобі, господи? Не любив, правда, давати жебракам, бо з діда-прадіда всотав ненависть до нероб. Але хіба ж ти сам, господи, не заповів у поті лиця свого збирати свій хліб? Вдома з хрестом уставав, з хрестом і лягав, не їв скоромне в пости, не оскверняв вуста свої богохульною лайкою, не згадував всує ім’я боже — так за що ж ти караєш вірного сина свого, всеблагий та всемогутній?»

А найболючішим хробачком — спогад, про Таню. Як вона стояла посеред двору, дивилася повними переляку очима на двох міліціонерів і мовчала, притискаючи кулачки до грудей. Не плакала, не голосила, як це робили сільські жінки, — мовчки стояла, розгублена, беззахисна, в темненькому сатиновому платтячкові, не відчуваючи, мабуть, холодного вітру, що обдував її безжалісно й люто.