І будуть люди

Лягаючи спати, обмотував ланцюжком ліву руку, самого ж годинника клав під голови. І нацокував на вухо Володі дорогий подарунок соненята й сни, і бентежив комсомольське Володьчине серце, до кінця віддане світовій революції, зовсім уже непролетарськими снищами: стоїть він неначе під вербою біля ставка, обнявшись із дівчиною, стоїть і цілується, як найостанніший куркульський синок, а дядько Василь свариться йому з-за дерева пальцем: «Оце така в тебе комсомольська свідомість?» — «Так це ж я, дядьку, ненарошне». — «Було б ненарошне, коли б я тебе застукував щоразу із іншою. А то й учора цілував цю саму, й позавчора, й позапозавчора!» — «А й справді,— холонучи, думає Володька, — а й справді, що ж це воно таке, що я стою під вербою з однією й тією ж?» Та й просинається, втікаючи від Ганжі, бо не знає, що йому й відповісти… Лежить, наслуховує, як лунко й чітко цокотить у тиші годинник, і сам собі боїться признатися, що йому не так важко було б уже й пояснити, чому одну й ту ж дівчину обіймає він уві сні під вербою!

Ще три дні пробув Федір Світличний з своїм загоном у Тарасівці. Муштрував хлопців з поповнення, ганяв їх до циганського поту, — щовечора поверталися новобранці додому такими, що вже й рідні матері їх не впізнавали, і жінки їх цуралися: запилені, замурзані, тільки очі блищали, як у арапів. Сунули мовчки кожен до столу, вимагали охрипло: «Що є поїсти?» — молотили за чотирьох, тільки жовна ходили під шкірою, а потім, сп'янілі від ситості, зморені втомою, добиралися до постелі та й падали замертво на подушки.

— І то ж лежить, як колода, кумасю: не поворухнеться, не притулиться, тільки зірветься серед ночі та й кричить, як скажений: «В атаку!» — аж діти посхоплюються.

— Так, кумо, так, тільки з колодою, мабуть, хоч спати спокійніше було б: колода хоч не хропе та не смердить!

— Це вам не ціпом махати! — глузував невтомний Федько, вигарцьовуючи на жеребці; ще й півні дрімають на сідалах, ще й не збирається сіріти на сході, а вже сурмить, дзвенить понад селом, понад заспаними хатами тривожне кавалерійське; «Підйо-о-о-ом!» І зіскакують нещасні новобранці, ледь пригрівши постелі,— через жінку, то й через жінку, через дітей, так і через дітей, очманіло вдягаються, хапають гвинтівки й торби, заготовлені ще звечора, та й біжать до сільради.

А сурма їх кличе, а сурма сурмить, а сурма жене, немов у атаку, а на ганку сільради в повній формі — Світличний. Смалить сердито цигарку, нетерпляче похльоскує себе по нозі нагаєм:

— Запізнюєтесь, хлопці, запізнюєтесь! — а весь його загін вишикувався посеред майдану, наче й ночували чортові хлопці, не злазячи з коней!

І всі оці три дні та три ночі шастала невтомно розіслана Ганжею розвідка. Не було, здається, села чи хутора, чи порослого чагарником байрака, чи діброви, де б не побували його люди, а Гайдук немов провалився крізь землю: ні слуху ні духу.

Аж на четверту добу промчав селом вершник. Видно, здалеку добивався він, бо кінь — весь у милі, та й сам вершник аж почорнів від утоми: як сповз із коня, так і захитався на вигнутих дугами ногах:

— Де командир?

Сторож, що виповз на прогрітий ганок пасти весняне сонечко, так і вп’явся у вершника маленькими, повними непоборної цікавості очима.

— А ти, хлопче, звідки? Чи не про Гайдука звістку привіз?

— Не вашого розуму це діло, дідусю! — одрубав вершник. — Кличте скоріше командира — маю спішну справу до нього!

— Клич сам, як такий розумний! — розсердився дід. — Ондечки твій командир, — та й показав за село, в степ, де бігали маленькі постаті людей, а поміж ними гасав на ляльковому конику вершник.

— Так, — сказав Федько, дослухавши вершника. — І скільки ж їх було?

— Пастушок тільки трьох бачив: спускалися на конях до урочища. Але всі вони там неодмінно: де вже хоч один вовк появився, там усю тічку шукай!

— Далеко звідси?

— Та верстов із тридцять п’ять. Якраз за Марусиною могилою урочище оте починається.

— Гаразд, — задоволено мовив Світличний і, подивившись на вершника, що аж хитався від утоми, наказав: — Ти, голубе, от що: катай до сільради та відпочинь, поки ми тут зберемося. А ввечері й рушимо разом — покажеш дорогу. Доберемося до ранку, як думаєш?

— Та… якщо всі на конях…

— Всі… Нам тільки до світанку б добратися, а вдень він од нас нікуди не втече!

Вирушили, як почало смеркатися. Навмисне покидали село в протилежному напрямі, щоб збити з сліду, якщо хто стежить. Уже як від’їхали верстов із п’ять і село потонуло в степовій мряці, Світличний звернув направо і прямо по ріллі, по ще з осені непоораних стернях, а то й по висохлих, на зріст людини, бур’янах риссю повів свій загін прямо на захід.