І будуть люди

Десь іззаду пролунав болісний зойк, чиєсь важке тіло повалилося на землю. Федір швидко оглянувся: долі бився смертельно поранений кінь, підминаючи мертвого вершника, а його застуканий зненацька загін, повернувши коней хвостами до гаю, дружно вимахував ліктями.

— Стій! — заревів Світличний, не можучи перенести такої ганьби.

Бійці наче й не чули. Та й де ж тут почуєш, коли до гвинтівочних пострілів прилучився вже й кулемет: так і вимахує смертним віялом, підмітаючи торішню стерню! Тож бійці вже аж лягають на шиї коням, чимдуж періщать назад.

— Стій!!!

Аж сизий від гніву, Федько щосили огрів нагаєм свого чорта, послав його навздогін — тільки груддя злетіло до неба з-під гарячих копит! Скаженим кар’єром обігнав утікачів, повернув назустріч і, звівшись на стременах, занісши догори нагаюру, мовчазний і страшний, кинувся на них у атаку.

Поров направо й наліво по зігнутих спинах, аж шмаття летіло на всі боки, і вже не кулі, ба навіть смерть не була такою страшною, як оскаженілий від люті Світличний, що не зупиниться — засіче, розпанахає кожного, а заверне паразитів назад!

— Назад, гад!.. Назад!..

Та — свись! свись! нагаєм у повітрі.

— Смерті злякалися, гади!! Так я вам… туди вашу… в печінку!..

Та — вжик! вжик! по зігнутих спинах.

І добився-таки свого: зупиняли опритомнілі бійці розпалених коней, поверталися обличчями до куль. А Світличний, не даючи їм опам’ятатися, вже витанцьовує попереду на злющому огирі, рве шаблюку із піхов:

— Ша-аблі-і з піхо-ов!.. В ата-ку-у… риссю-у… марш!

І аж схлипнув від нерозтраченої люті!

Сніговою лавиною, розпеченим вихором мчали бійці за своїм командиром. Виблискували гострими шаблюками, роздирали роти в грізнім кавалерійськім: «Дайош!» — і вже несила була зупинити їх ні кулям, ані деревам, уже й сама смерть не могла нічого вдіяти: чмокне в чоло вогняним своїм поцілунком так, що аж мозком бризне з-під картуза, а вершник летить, а вершник не падає, а вершник не опускає шаблюки, і відсвічують скляніючі очі живим, невбитим: «Дайош!»

Ось уже затих, захлинувся в передсмертній конвульсії ручний кулемет, хруснувши дерев’яним прикладом під кованим копитом, а сам кулеметник, спробувавши гострої шаблі, лежить собі поряд, ухопивши в долоні розкраяну голову, так наче хоче стулити її докупи, та ніяк не вдається. Все рідкіші й рідкіші постріли, тільки миготіння коней поміж деревами, та страшне гаряче дихання людей, та передсмертний заячий вереск бандитів, коли гостра сталь безжально впивається в тіло. Ось уже й не стріляють вони — кидають гвинтівки, жбурляють нагани та — дай боже ноги! — але хіба втечеш, хіба заховаєшся поміж рідкими дубами, що поросли на плескатій рівнині! І вже виловлюють їх, і женуть, зацілілих, мимо розкиданих, неохололих ще тіл, порубаних в страшній кавалерійській атаці.

— Де Гайдук?.. Де Гайдук?.. — лютує Світличний, напираючи жеребцем на полонених, а вони юрмляться наляканою овечою отарою, намагаються заховатись один за одного від розгніваного вершника. — Випустили старого вовка!.. Прогавили, прозівали, с….ни недоношені…

Злість обпікає Федька, а ще більше гризе досада на те, що в скількох боях не бував, в які тільки січі не кидався, — завжди лишався цілісінький, а тут — на тобі: поранило! І то б нехай рана ота була від якогось добрячого бандита — ну, хоч би від отого, що вовком поглядає з-під розколошканих брів, у бороді ховає люттю налиті вуста, — а то ж поранив пелюшник, сопляк, у якого ще й моня на губах не обсохла! Бач, стоїть, кліпає білими віями, ось-ось заплаче: «Дядечку, простіть, більше не буду!»

— Що ж ти, сучий сину, галіфе мені подірявив? — наїжджає на нього Світличний. — От накажу здерти із тебе шматок шкіри на латку, будеш знати, почім ківш лиха!

— Товаришу командире, та ти ж поранений! — вигукує один із бійців, помітивши закривавлену холошу.

— Сам знаю, — вже спокійніше відповідає Світличний і, морщачись від болю, обережно злазить з коня. — Ану, хлопці, в кого є бинт?

І поки бійці, поклавши командира на розстелені шинелі, перев’язують рану — вище коліна, слава богу, що в м’якоть, а по кістці, мабуть, тільки черкнуло — не пробило міцнющої кістки! — поки бійці ворожать над Федьковою ногою, він підкликає до себе свого «кума», що зовсім уже обмирає від страху, веде з ним непоквапну розмову:

— Як тебе звати?

— Федько…

— Тезко?.. Що ж ти, тезко, не навчився досі стріляти як слід? У голову… в голову треба стріляти!

Федько, опустивши біляву голову, винувато мовчить.

— Всипати б тобі нагаїв, щоб на майбутнє цілився краще, так у тебе й без того он жижки танцюють… Ех, ти, бандит!.. Який же ти в бісової мами бандит, коли стріляти не вмієш?

Тезко ще нижче хилить голову.

— Скільки тобі років? — питає по паузі Світличний: якраз підняли йому ногу, щоб краще перев’язати, і він зціпив зуби та витер змокрілого лоба.

— Вісімнадцять, — пошепки відповідає Федько.

— Бач, зовсім сосунок! — каже Світличний, забувши, що сам він у вісімнадцять літ гасав із шаблюкою на коні.— Ну, й що мені тепер з тобою робити? Поведуть тебе, брате, у трибунал, а звідти доріжка коротка: до стінки і точка!.. Батько-мати є?