Читаем І будуть люди полностью

— Мати… Батька вбили на хронті.

— В білих, небійсь, воював?

Ні, ще в царській…

— Так що ж мені з тобою робити? — знову питає Світличний — не так хлопця, як самого себе: жалко йому стало оцього тезка. — Знаєш що?.. — веселішає він, і парубчак уперше зводить голову, з надією дивиться на командира. — Отой хрест бачиш?.. Та не туди, дурню, дивишся, правіше дивися!.. Бачиш тепер?

— Бачу.

— Так бери ноги на плечі й мотай туди, поки цілий!.. Ну, чого стоїш?

— А не стрельнете?

— Шкрьобай, шкрьобай: Світличний ще нікому в спину не стріляв!.. Ну, кому кажу!..

Хлопець зітхнув, несміливо рушив, щораз оглядаючись, та, відійшовши добрі гони, щодуху побіг, пригинаючи голову, кидаючись із боку в бік, щоб, мабуть, не вцілили.

— Ату його! Ату! — закричали, заулюлюкали, засміялися бійці вслід худенькій згорбленій постаті, що переляканим зайчиськом мчала по стерні, і важко вже було впізнати в оцих розквітчаних усмішками людях ще недавно нещадних бійців, що рубали з плеча, топтали люто в землю своїх ворогів.

Федір теж засміявся, проводжаючи поглядом хлоп’ячу кумедну постать, та враз спохмурнів, бо знову подумав про Гайдука, що невідомо як зумів вислизнути з його рук. Півжиття не пошкодував би Світличний, аби тільки довідатись, де зараз Гайдук!

А Гайдук та його молодший син Микола лежали в невеликій улоговині аж по той бік Марусиної могили, студячи запалені груди об прохолодну весняну землю.

— Не чути? — час від часу питав батько, що на старість став трохи недочувати.

Син притулився вухом до землі, наслуховував, тамуючи дух:

— Не чути.

— Слава богу! — вдячно хрестився Гайдук, ще й досі не вірячи, що їм пощастило врятуватися.

А були ж, можна сказати, в самої смерті в зубах!

Бачив Гайдук, як загинув його старший син — Петро. Налетів на нього вершник, що наче з самісінького пекла вискочив: весь у чорному і кінь під ним чорний, тільки картуз горить червоним жаром. Стріляв у нього Петро, та, мабуть, тремтіла в сина рука, бо — мимо. А вершник здибив коня, махнув, немов граючись, шаблюкою — і розпанахав Петра зверху донизу, немов не жива людина була перед ним, а глиняний стовпчик!

Світ поплив перед очима Гайдука! Скреготнувши зубами, прицілився в синового вбивцю, двічі клацнув курком і двічі — осічка. І завив-заридав глухо Гайдук, гризучи кору на дереві, а молодший син, тремтячи, як у пропасниці, смикав його за рукав:

— Тату, пішли!.. Тату, побігли!..

Перебігаючи від дуба до дуба, хоронячись за товстими стовбурами, проскочили мимо вершників, вибігли з гаю та вибалком, вибалком, аж до Марусиної могили. Бігли, доки й запекло в грудях, і вже за могилою зупинив Миколу, що хортом гнав попереду:

— Стій… не можу…

Та й упав на землю…

— Тату, що ми будемо робити?

Гайдук гризе соломину міцними жовтими зубами, супиться, стримуючи сльози, що накипають, підступають йому до очей: «Ех, Петре!.. Не вберіг тебе бог!..»

— Чуєте, тату?

— Що таке? — немов зі сну, питає хрипло Гайдук.

— Робити що далі будемо?

— Робити?..

Старий куснув соломину раз, куснув удруге, пожував, виплюнув:

— Будемо, сину, за гряницю тікати…

— За гряницю? — перепитує вражено син.

— За гряницю… Тут уже нам не буде життя… Земля під ногами горітиме…

Син помовчав, звикаючись із новиною, трохи згодом спитав:

— А додому коли зайдемо?

— Додому?

— Еге ж… Із матір’ю попрощатися… треба ж?

— Дурень! — скипів раптом старий. — Дурень набитий!.. Попрощатися, попрощатися!.. Там, надісь, Ганжа з своїми гольтіпаками за нами й очі прогледів, жде не діждеться, коли ми до нього в сильце попадемося, а ти — попрощатися!.. — І раптом уже іншим, розчуленим, надломленим голосом: — А мати, синку, простить… Простить мати… — Вже не соромлячись сина, більше не стримувався: провів брудним скоцюрбленим пальцем попід очима, витираючи жовті сльозини.

У Миколи затремтіли губи, він ввіткнувся обличчям у лікоть і довго так лежав, вдихаючи гіркуватий, вологий запах землі, а Гайдук уже роздивлявся невелике сонечко, що невідомо звідки забралося йому на руку, та й застигло, накрившись червоним жупанцем.

— Бач, ожило, зігрілось, — заговорив він, з незвичною ніжністю дотикаючись пучкою до живої краплини, що відразу поповзла, підгинаючи під себе руді волосинки. — Комаха… тваринка безсловесна… теж жити хоче, — бубонів він розчулено, обережно спрямовуючи сонечко на кінець пальця. — Лізь, дурне, лізь, не бійся…

Забравшись на пучку, сонечко заметалося, немов заглядало, чи високо падати, а потім завмерло, повернувшись чорненьким рильцем до сонця.

— Як малі діти співають: «Сонечку, лети до сонця…» — пригадав Гайдук, і комаха наче тільки й чекала на оці слова: висмикнула з-під червоного панцира прозорі слюдяні крильця, замиготіла ними — здійнялася, полетіла ясною веселою кулькою.

— Додому полетіла, — здавлено сказав Микола.

— А де її дім? — сумно запитав старий.

І двоє дорослих проводжали очима весняну несподівану гостю, аж поки вона розтанула в степовому світлому мареві. А потім, втомлені, надломлені, знову полягали та й задрімали, пригріті сонцем, що все вище підіймалося в небі…

— Тату, хтось біжить!

Гайдука так і підкинуло:

— Де?

— Та он… прямо на нас…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза