— Мати… Батька вбили на хронті.
— В білих, небійсь, воював?
Ні, ще в царській…
— Так що ж мені з тобою робити? — знову питає Світличний — не так хлопця, як самого себе: жалко йому стало оцього тезка. — Знаєш що?.. — веселішає він, і парубчак уперше зводить голову, з надією дивиться на командира. — Отой хрест бачиш?.. Та не туди, дурню, дивишся, правіше дивися!.. Бачиш тепер?
— Бачу.
— Так бери ноги на плечі й мотай туди, поки цілий!.. Ну, чого стоїш?
— А не стрельнете?
— Шкрьобай, шкрьобай: Світличний ще нікому в спину не стріляв!.. Ну, кому кажу!..
Хлопець зітхнув, несміливо рушив, щораз оглядаючись, та, відійшовши добрі гони, щодуху побіг, пригинаючи голову, кидаючись із боку в бік, щоб, мабуть, не вцілили.
— Ату його! Ату! — закричали, заулюлюкали, засміялися бійці вслід худенькій згорбленій постаті, що переляканим зайчиськом мчала по стерні, і важко вже було впізнати в оцих розквітчаних усмішками людях ще недавно нещадних бійців, що рубали з плеча, топтали люто в землю своїх ворогів.
Федір теж засміявся, проводжаючи поглядом хлоп’ячу кумедну постать, та враз спохмурнів, бо знову подумав про Гайдука, що невідомо як зумів вислизнути з його рук. Півжиття не пошкодував би Світличний, аби тільки довідатись, де зараз Гайдук!
А Гайдук та його молодший син Микола лежали в невеликій улоговині аж по той бік Марусиної могили, студячи запалені груди об прохолодну весняну землю.
— Не чути? — час від часу питав батько, що на старість став трохи недочувати.
Син притулився вухом до землі, наслуховував, тамуючи дух:
— Не чути.
— Слава богу! — вдячно хрестився Гайдук, ще й досі не вірячи, що їм пощастило врятуватися.
А були ж, можна сказати, в самої смерті в зубах!
Бачив Гайдук, як загинув його старший син — Петро. Налетів на нього вершник, що наче з самісінького пекла вискочив: весь у чорному і кінь під ним чорний, тільки картуз горить червоним жаром. Стріляв у нього Петро, та, мабуть, тремтіла в сина рука, бо — мимо. А вершник здибив коня, махнув, немов граючись, шаблюкою — і розпанахав Петра зверху донизу, немов не жива людина була перед ним, а глиняний стовпчик!
Світ поплив перед очима Гайдука! Скреготнувши зубами, прицілився в синового вбивцю, двічі клацнув курком і двічі — осічка. І завив-заридав глухо Гайдук, гризучи кору на дереві, а молодший син, тремтячи, як у пропасниці, смикав його за рукав:
— Тату, пішли!.. Тату, побігли!..
Перебігаючи від дуба до дуба, хоронячись за товстими стовбурами, проскочили мимо вершників, вибігли з гаю та вибалком, вибалком, аж до Марусиної могили. Бігли, доки й запекло в грудях, і вже за могилою зупинив Миколу, що хортом гнав попереду:
— Стій… не можу…
Та й упав на землю…
— Тату, що ми будемо робити?
Гайдук гризе соломину міцними жовтими зубами, супиться, стримуючи сльози, що накипають, підступають йому до очей: «Ех, Петре!.. Не вберіг тебе бог!..»
— Чуєте, тату?
— Що таке? — немов зі сну, питає хрипло Гайдук.
— Робити що далі будемо?
— Робити?..
Старий куснув соломину раз, куснув удруге, пожував, виплюнув:
— Будемо, сину, за гряницю тікати…
— За гряницю? — перепитує вражено син.
— За гряницю… Тут уже нам не буде життя… Земля під ногами горітиме…
Син помовчав, звикаючись із новиною, трохи згодом спитав:
— А додому коли зайдемо?
— Додому?
— Еге ж… Із матір’ю попрощатися… треба ж?
— Дурень! — скипів раптом старий. — Дурень набитий!.. Попрощатися, попрощатися!.. Там, надісь, Ганжа з своїми гольтіпаками за нами й очі прогледів, жде не діждеться, коли ми до нього в сильце попадемося, а ти — попрощатися!.. — І раптом уже іншим, розчуленим, надломленим голосом: — А мати, синку, простить… Простить мати… — Вже не соромлячись сина, більше не стримувався: провів брудним скоцюрбленим пальцем попід очима, витираючи жовті сльозини.
У Миколи затремтіли губи, він ввіткнувся обличчям у лікоть і довго так лежав, вдихаючи гіркуватий, вологий запах землі, а Гайдук уже роздивлявся невелике сонечко, що невідомо звідки забралося йому на руку, та й застигло, накрившись червоним жупанцем.
— Бач, ожило, зігрілось, — заговорив він, з незвичною ніжністю дотикаючись пучкою до живої краплини, що відразу поповзла, підгинаючи під себе руді волосинки. — Комаха… тваринка безсловесна… теж жити хоче, — бубонів він розчулено, обережно спрямовуючи сонечко на кінець пальця. — Лізь, дурне, лізь, не бійся…
Забравшись на пучку, сонечко заметалося, немов заглядало, чи високо падати, а потім завмерло, повернувшись чорненьким рильцем до сонця.
— Як малі діти співають: «Сонечку, лети до сонця…» — пригадав Гайдук, і комаха наче тільки й чекала на оці слова: висмикнула з-під червоного панцира прозорі слюдяні крильця, замиготіла ними — здійнялася, полетіла ясною веселою кулькою.
— Додому полетіла, — здавлено сказав Микола.
— А де її дім? — сумно запитав старий.
І двоє дорослих проводжали очима весняну несподівану гостю, аж поки вона розтанула в степовому світлому мареві. А потім, втомлені, надломлені, знову полягали та й задрімали, пригріті сонцем, що все вище підіймалося в небі…
— Тату, хтось біжить!
Гайдука так і підкинуло:
— Де?
— Та он… прямо на нас…