Ярмарок суєти

Леді Мері Керлайон виховувалася в одному паризькому монастирі; її бабусею була дофіна Марія-Антуанетта. В розквіті дівочої краси її віддали заміж за лорда Гонта — продали, як кажуть, тому чоловікові, що був тоді в Парижі і виграв величезну суму грошей у її брата на бенкетах у Філіппа Орлеанського.

Славнозвісну дуель лорда Гонта з графом де ля Маршем, полковником «сірих мушкетерів», чутки пояснюють зазіханням того офіцера (колишнього пажа, що й далі був улюбленцем королеви) на руку красуні Мері Керлайон. Вона вийшла заміж за лорда Гонта, коли в графа ще не загоїлися рани, осели­лася в Гонт-гаусі і якийсь час була оздобою двору принца Уельського. Фокс виголошував тости на її честь.

Морріс і Шерідан оспівували її в своїх віршах. Малмсбері якнай­вишуканіше кланявся їй, Уолпол називав її найчарівнішою, Девоншір мало не ревнував. Та її лякали бурхливі розваги людей, серед яких вона опинилася, і, народивши двох синів, вона почала жити замкнутим, побожним жит­тям. Не дивно, що лорда Стайна, який любив веселощі, не часто бачили поруч з цією тремтячою, мовчазною, за­бобонною і нещасною леді.

Згадуваний уже Том Пролазлі (який не має жодного стосунку до нашої розповіді, лише знав весь лондонський світ, а також історію і таємниці кожної родини) розпові­дав мені й інше про міледі Стайн — може, правду, а може, й брехню.

У себе вдома,— розповідав Том,— та жінка терпіла страшні приниження. Лорд Стайн наказував їй сідати до столу з такими жінками, що я нізащо в світі не дозво­лив би місіс Пролазлі зустрічатися з ними,— з леді Крекенбері, з місіс Чіпенгем, з мадам де ля Крюшкассе, дру­жиною французького секретаря (від будь-якої з тих дам Том Пролазлі, що пожертвував би задля них своєю дру­жиною, радий був би отримати вітання або запрошення на обід),— одне слово, з усіма королівськими фаворит­ками. То невже ви думаєте, що жінка з такої родини, гор­довита, як самі Бурбони, жінка, для якої Стайні — просто лакеї, вискочні (бо це, властиво, не старовинні Ґонти, а молодша, сумнівна вітка родини), невже ви думаєте, кажу я (читач не повинен забувати, що це слова Тома Пролазлі), що маркіза Стайн, найгордовитіша жінка в Англії, так скорилася б своєму чоловікові, якби на це не було особливих підстав? Дурниці! Були, кажу я вам, та­ємні причини. І ось які: абат де ля Марш, що був причет­ний до Кіберонської справи разом з Пюїзе і Тентаньяком, а потім емігрував до нас, той самий полковник «сі­рих мушкетерів», з яким Стайн бився на дуелі вісімде­сят шостого року... зустрівся тут знов з маркізою. Це після того, як велебного полковника застрелили в Бретані, леді Стайн стала така побожна: вона тепер щодня зами­кається зі своїм сповідником і щоранку слухає службу божу на Іспанській площі. Я вистежив її так — тобто випадково зустрів,— і будьте певні, що тут без якоїсь таємниці не обійшлося.

Люди не бувають такі нещасні, коли їм нема в чому каятися,— додав Том Пролазлі, гли­бокодумно хитаючи головою,— і будьте певні, ця жінка не корилася б так маркізові, якби він не тримав над її головою меча.

Отже, коли відомості містера Пролазлі правдиві, цій леді, незважаючи на її високе становище, доводилось тер­піти багато особистих принижень і ховати під зовнішнім спокоєм велике потаємне горе. Тож давайте, братове мої, чиї імена не вписані до «Червоної книги», втішатися при­ємною думкою, що й ті, хто стоїть вище за нас, бувають нещасні і що в Дамокла, хоч він сидить на атласних по­душках і їсть із золотих тарілок, висить над головою страшний меч у вигляді судового виконавця, спадкової хвороби чи родинної таємниці, меч, який раз по раз гріз­но витикається з-за візерунчастих гобеленів і одного чу­дового дня впаде на голову нещасного.

Якщо порівняти становище злидаря й вельможі, то знову ж таки за словами містера Пролазлі) перший зав­жди знайде, чим себе втішити. Оскільки ви не сподіває­теся спадку і ніхто не сподівається його від вас, то мо­жете бути в добрих стосунках зі своїм батьком чи сином, а тим часом спадкоємець такого великого вельможі, як мілорд Стайн, не може не лютувати, бо почуває, що його відпихають від влади, а отже, й дивиться на суперника дуже неприязним оком.

Вважайте за правило,— каже містер Пролазлі, не­поправний цинік,— що в усіх вельможних родинах бать­ки й старші сини ненавидять один одного. Кронпринц завжди перебуває в опозиції до корони або пожадливо простягає до неї руки.

Шекспір знав світ, голубе мій, і коли він змальовує, як принц Гел (родина Ґонтів вважає його своїм предком, хоч він така сама рідня Джонові Ґонту, як нам з вами) приміряє корону свого батька, то це справ­жнє зображення кожного спадкоємця.